Що частіше на міжнародній арені йдеться про мир на сході України, то більше з’являється сумнівів, що він там колись настане. Принаймні у вигідному для нас, а не для росіян варіанті. І щоб усвідомити це, не потрібно влаштовувати якихось показових заходів із залученням політиків чи керівництва провідних країн. Досить лише поглянути на те, що відбувалося і відбувається довкола, щоб зауважити: так, росіяни вперто рухаються до своєї мети і не зважають ні на що задля її досягнення.

Для цього вони беззастережно використовують різні міжнародні організації, де намагаються пропагувати своє сприйняття воєнних дій на Донбасі, переконувати міжнародну спільноту у правильності своїх вчинків, що призвели до анексії Криму, не кажучи вже  про відверте перекручування такого факту, як знищення авіалайнера з цивільними пасажирами на борту. І що цікаво, росіянам навіть вдається знайти своїх прихильників, яких стає щораз більше! Зрештою, було б інакше – не насмілились би росіяни відверто нехтувати міжнародним правом і, образно кажучи,  витирати ноги об усі міжнародні зобов’язання – як новоукладені, так і сформовані півстоліття чи століття тому. Хоча лице своє РФ при цьому намагається зберегти. Принаймні задля свого позитивного іміджу.

Так, у першій половині місяця вересня представники держав – членів Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) зібралися у Москві для обговорення порядку денного 74-ї сесії Генасамблеї ООН і ухвалили сконцентрувати увагу на контртерористичній роботі на теренах Близького Сходу, Афганістану, Азії в цілому. Мовляв, з подіями на сході України все зрозуміло, там винятково громадянський конфлікт і слід лише чітко виконати подані російським керівництвом пропозиції, щоб з цим конфліктом впоратися. Ну і обов’язково «обнулити» запроваджені стосовно Росії санкції ЄС, країн Північноатлантичного альянсу. Бо якось не личить не довіряти постійному членові Ради Безпеки ООН, коли він божиться, що жодного стосунку до тих подій не має.

І дехто Росії хоче вірити. Так буває, коли до чогось прагнуть, але не послідовні у своїх діях чи висновках. Тому і не пручатимуться, коли В. Путін переконуватиме їх у дієвості своїх миротворчих дій. І вітатимуть будь-які кроки, спрямовані на «відновлення мирного діалогу» між Росією і Україною, заплющуючи очі на справжні путінські мотиви такого вчинку. Наприклад, промовчать, коли слід було поцікавитися: чому 24 українських моряків обміняли на російських полонених, а не просто повернули їх Україні згідно з рішенням Міжнародного трибуналу ООН з морського права від 25 червня 2019 року? Адже ж звільнили українців не з доброї волі і не вибачившись за просто-таки піратський на них напад, а передусім через побоювання бути притягненими до відповідальності у нідерландському суді стосовно справи про знищення МН17. Інакше кажучи, Росія знехтувала вимогами сучасного міжнародного права, які унеможливлюють реалізацію «права сильного», до якого колись, ще у XIX сторіччі, вдавалися потужні світові держави, а вже у сторіччі XX, по закінченні Другої світової, не вдалося (хоча дуже хотілося!) так вчинити СРСР (читай – Росії) через вибудувану систему міжнародного права та розпочату «холодну» війну. До речі, ця система давно і дуже дратує В. Путіна з однодумцями, тому вони  поставили перед собою завдання: зруйнувати її. А як же інакше – у сильного завжди сверблять кулаки, коли бракує «ума и сообразительности»… На свої міцні кулаки орендатори Кремля покладаються і у справі реалізації проблем, пов’язаних з Донбасом, захоплену частину якого намагаються повернути Україні, але на особливих умовах. Якщо там і будуть вибори «по-російськи», то на зразок таких, що проводилися колись у Криму. Тобто під наглядом «інструкторів» і місцевого «законного керівництва», що означає відсутність дії будь-якого права, вільного волевиявлення, можливості кандидатам бути опонентами своїх суперників тощо. Навіть на мить не можна собі уявити, що будь-яке порушення під час таких виборів може бути зафіксоване з наданням йому законної оцінки.

Якщо ж  уявити собі, що вибори таки раптом відбудуться, то не важко передбачити  їх наслідки для Української держави. Умовно утворені і «втиснені» в Україну на особливих правах області стануть не чим іншим, як фігурою троянського коня, за допомогою якого роз’їдатиметься українська державність. Не даремно керівництво РФ намагається запобігти появі на тимчасово утворених територіях ОРДЛО справжніх миротворчих місій, котрі можуть переконатись у місцевому свавіллі, яке підтримує російська влада і її «узаконені» ставленики.

Та на мить уявімо собі, що умови більш-менш узгоджені і вибори  повинні таки відбутися. Навіть за присутності іноземних спостерігачів, з широким висвітленням у ЗМІ, в тому числі й іноземних. За кого віддадуть свій голос місцеві громадяни? Ті, свідомість яких  протягом останніх шести років постійно оброблялась російськими радіо і телебаченням, «вантажилася» підконтрольними РФ каналами в Інтернеті? Відповідь очевидна. Тим більше, що «мотор» такої свідомості діставав непогану «змазку оливою» у вигляді додатку місцевим громадянам російської пенсії до української. Дарма, що після виборів такого подвоєння з виплатами не буде, і «патріотичні» пенсіонери залишаться біля вже розбитого корита. Головне – голоси місцевого населення буде віддано «потрібним людям», тобто прихильникам «великой и неделимой». А якщо хтось матиме сумнів у таких методах «агітації», то наважусь запитати у опонента: з якого такого дива українським військовим пенсіонерам, що опинилися в анексованому Криму, росіяни  збільшили їх пенсії порівняно з тими, які було нараховано до анексії? І чи відіграв свою роль такий пенсійний «медяник» – відповідь можна знайти у виступах колишніх наших високих посадовців, де йшлося про перехід на бік росіян переважної більшості особового складу з місцевих силових структур.

Вже давно стало зрозуміло, що досягнення миру на Донбасі за нормандським форматом не влаштовує Росію. Її не влаштовуватиме будь-який формат взагалі, якщо припинятимуться воєнні дії і, так би мовити, відбуватиметься «демобілізація» так званого особового складу незаконних військових формувань. Адже так чи інакше, а «демобілізованих» треба буде кудись доправляти, займатися їх працевлаштуванням, забезпечувати їх коштами, що зробити практично неможливо через моральний стан і їхню, так би мовити, звичку  жити у бойових умовах.   Чи можна собі уявити, що  мотороли, які колись були мийниками автомобілів, а під час війни стали «полковниками», бажатимуть знову повернутися до своїх мийок чи автомайстерень?  Та і взагалі видається, що Росію у її прагненнях бути серед лідерів світу підвів улюблений нею наполеонівський  принцип, за яким головне розпочати бойові дії, а далі якось буде… Ні, так не буде. Досить лише поглянути на наслідки її втручань у справи країн, що утворилися після розвалу СРСР. Зокрема, щодо вручення російських паспортів на анексованих територіях. Тому і відмовляються російські можновладці від спілкування з проблемних питань, якщо їм пропонують альтернативні варіанти. І взагалі, їхня поведінка нагадує  поводження, вибачте, гопника 90-х, який лише тоді схаменеться, коли дістане удар по пиці. І тоді відразу заволає: «Братан, ти ж мене не так зрозумів…»

Михайло Флешар