Про Україну. Про нас. Про світ. Про шлях та зміни тощо

231
0

На продовження теми, що підняла Светлана Андрущенко, на своїй сторінці у Фейсбуці, я не беруся навіть стисло охопити всі важливі аспекти внутрішньої та зовнішньої політики України. Спинюся лише на декількох із них. Можливо, було б краще деталізувати якийсь один напрям. Натомість, головну увагу приділятиму зовнішньополітичному напряму. Що ж до внутрішньополітичних моментів, то торкатимуся лише тих, що нерозривно пов’язані із зовнішньою політикою.

Отже, за оцінками низки українських політологів, Україну публічно принизили у Раді Європи, коли у червні цього року повернули делегації Росії право голосу у Парламентській асамблеї (ПАРЄ) цього доти поважного (принаймні, в очах української громадськості) міжнародного органу в галузі прав людини. Єдина міжнародна організація, що наклала, у певному сенсі, символічні санкції на Росію через агресивні дії проти України у 2014 році, тепер без очевидних поважних причин вирішила відновити статус-кво 2013 року. Чи може, все ж таки, поважні причини були, а ми в Україні про них просто не знали? Чи, може, не хотіли знати?

Не всі причини, що, якимсь чином, не влаштовують Україну, можуть обов’язково (апріорі та автоматично) відкидатися міжнародними інститутами. Здоровий прагматизм без емоційного забарвлення, притаманний багатьом зваженим політикам, що кимось може сприйматися як відвертий цинізм чи безпринципність.

Рада Європи є міжнародною організацією, де консенсус є бажаним, але далеко не єдиним ключовим фактором процесу прийняття рішень. Тому Україні слід уважно вивчити всі передумови, що призвели до такого рішення ПАРЄ, і бути готовою до різних варіантів розвитку подій не лише у Раді Європи, але й в інших міжнародних організаціях. А заразом зробити та кадрові висновки.

А нові виклики є та будуть. Досі Україні таланило з партнерами, насамперед європейськими та північноамериканськими, які запровадили низку санкцій проти Росії, що доволі відчутно відобразилися на інвестиційному кліматі у РФ. Причин для введення санкцій у «друзів» України було чимало, але не всі вони стосувалися України. Для країн Заходу сенс антиросійських санкцій полягав у захисті не власне України як держави, а, насамперед, захист принципів демократичного світу. Ці принципи відображені у Статуті ООН, за ними намагається жити понад 70 років увесь цивілізований світ. Ніхто не вправі нехтувати ними, і, головне відчувати повну безкарність і мати стимул до подальшої агресії. Іноді застосування сили необхідне, але лише у рамках відновлення миру та порядку, а не заради розхитування ситуації у країні чи регіоні.

Ключова глобальна проблема, на мій погляд, полягає у тому, що після Другої світової війни країни Заходу дійшли різних із Росією висновків щодо цієї війни, зокрема у трактуванні її наслідків. Річ у тім, що Росія готова розпочати наступальні воєнні дії заради втілення своїх цілей, що охоплюють територіальні претензії. Європа ж ні. Європа готова лише до збройної оборони у разі нападу, але не у відстоюванні принципів демократії силовими методами. Питання зараз полягає у тому, як далеко може дійти Росія у своїй агресивній політиці, і, відповідно, наскільки сильно може поступитися Європа своїми «незмінними принципами свободи та демократії». Лібералізм теж має свої межі – у різному сенсі.

У діях Європи щодо все більш гнучкого підходу до Росії  слід бачити не лише моральні, але й економічні та безліч інших інтересів. Світовий ринок тому й зветься ринком, що у ньому діють інші закони, відмінні від суто національних інтересів окремих країн чи навіть регіонів. Визнаючи агресивні дії Росії як такі, що несуть значну загрозу миру на європейському континенті, у процесі тестування знаходяться різні інші методи (заходи), що можуть призвести до бажаного результату без зайвого розхитування ситуації в бік ескалації воєнного конфлікту поза межами України. Це лише моє припущення, але деякі речі, що є не очевидні на перший погляд, дають підстави припускати, що справи йдуть саме так.

У цьому контексті, позиції України виглядають не надто міцними, а курс успішним. Відколи розпочався конфлікт на Донбасі, після втрати Криму, незмінній та довготривалій «компанії однодумців» – Порошенку і К. – не вдалося втілити жодних істотних реформ, що зміцнили б позиції держави у світі і переконали б країн-партнерів у тому, що зусилля, витрачені на Україну, не виявилися марними. Після 5-ти останніх років підтримки у Європі та Америці дедалі більше відчутне розчарування. Самого бажання допомогти виявилося замало. Потрібне було бажання України змінюватися на краще. На жаль, внутрішньополітичні та економічні реалії не зазнали суттєвих змін. Поведінка «державників» дзеркально відтворювала найкращі традиції безпечного існування каденції Кучми у такому багатополярному світі, де можна було безкарно красти і не надто замислюватись над будь-якими питаннями державотворення, таких як економіка, зміцнення демократії та підвищення обороноздатності держави.

Корупція та неефективне державне управління останніх років дедалі більше загострювали внутрішньополітичну кризу. Гірше того: невідомо, яким чином виходити з цієї  кризи, бо єдиного сценарію на разі просто не існує.

Україна потребує змін. Змін в усіх сферах життя.

Україні потрібні не реформи. Україні потрібні кардинальні зміни. Конкретні заходи, що втілюються фахівцями (боронь боже, коли дилетантами). Потрібне відповідальне правосуддя, ефективна податкова служба, оновлене законодавство, правоохоронні органи замість каральних. Потрібно багато чого іншого.

Україні потрібно змінювати й свою зовнішню політику. Європейська інтеграція – це як міф про загробне життя. Слід не керуватися європейським законодавством та інститутами як чимось богоподібним. Вартим наслідування, але не більше того. Бездумне копіювання, помножене на корупцію та правову безкарність дає суто місцевий малоприємне і геть непривабливе для потенційних інвесторів страхіття «гібриду-симбіозу». Подальша відверта конфронтація з Росією теж не дасть скільки-небудь відчутних результатів. Потрібно озброїтися прагматичним підходом до кожного свого кроку. Не «капітулянством» чи «зрадофільством», а саме – прагматичним підходом до всього, що стосується можливості нормалізації ситуації. Можна дертися на гору, коли є на те бажання й сили, а коли несила – то краще десь ту гору обійти, чи помізкувати про інші варіанти – десь використати драбину, дельтаплан, чи може взагалі змінити маршрут.

Зважити всі «за» і «проти». Але обравши шлях – треба йти ним до кінця.

В усьому має бути розум, розум мусить брати гору над емоціями.

Я веду до того, що не слід надто зосереджуватися дипломатичних поразках на кшталт ПАРЄ. Попереду ще багато підводного каміння. Слід навчитися гідно тримати удар, робити вчасні й правильні висновки і не вскочити у подібну халепу у майбутньому.

Досвід з останнім українсько-російським обміном нотами щодо полонених українських моряків, на жаль, свідчить, що вчитися на власних помилках не вдається. Горе тому, хто тримає граблі вдома, де постійно об них спотикається. Китайський мудрець Конфуцій вчив, що в людини є три шляхи дійти до розуму – шлях роздумів (найшляхетніший), шлях наслідування (найлегший), і, нарешті, шлях особистого досвіду. Останній – то є найважчий шлях. Четвертого шляху не існує, тому його не слід вигадувати.

В Україні поки все поки доволі сумно. Та хай йому… сподіваймося на краще. Час покаже.

Репер Дніпер