Словник доби. Межа

88
0

Межа. Таке малопомітне, невелике слово. Зате притаманне всьому. Людям. Звірині, яка мітить межі теренів свого буттювання. Клітина має свою захисну мембранну межу і тому є суверенною. Планети знають свої межі, що відділяють їх від хаосу.

Межа надає сенс викінченості форми, визначає площини цілісності, недоторканності. У певному сенсі, набуває сакральності. Зокрема, коли йдеться про померіум держави. Саме з цього починався вічний Рим – з померіуму – межі, проораної Ромулусом для відокремлення його від іншого простору.

З історії знаємо, що не тільки у часи Кайдашевої сім’ї за межу чварилися. Особливо, за межі держав!  Хоч донині лідери деяких з них вважають, що ці межі втратили смисл і їх можна брутально попирати згідно з феодальним правом сильного. Звідси й анахронічне бачення держави, кордони якої ніде не закінчуються!

Так виопуклюються межі розумінь цінностей, різниці між цінностями й їхніми симулякрами, міфами й реаліями. Мови, релігії також віддавна вже стали рубежами. Кривавими. На жаль. На цьому вибудовуються стратегії пропаганди, а точніше, інформаційного бандитизму.

У сучасному глобальному світі кордони мають, все ж, інакший смисл, ніж за часів Ромулуса. Їх цивілізовано намагаються навіть позбуватися. Певною мірою. Скажімо, в ЄС. Втім, як тіло людини не виживе без епідерми, так і кордони мають подібний захисний сенс для нації, державної спільноти, цивілізації. Принаймні наразі.

Проблема виникає, коли сусіднє тіло – це левіафан. Квазібіблійного виміру. З псевдомісійним покликанням. Від лукавого.  І, ймовірно, з апокаліптичним кінцем. Нема на то ради? Попрано межі приписів Божих і людських. «Не убий!» – одна з таких меж. Імперська мегаломанія меж немає… Може, там на генетичному рівні пороблено? Тому за сталінських часів до генетики ставилися, як до «продажної дівки фашизму». Нині начебто не гоже з наукою сперечатись. Тож «правоту» доводять буками, градами… Загалом, факти цієї науки та й суспільне буття тамтої спільноти викликають великі сумніви у генетичній й ментальній спорідненості з мижебратами.

Як би не примазувалися вони до спільної Києворуської колиски.  Людей намочили на кілька Гааг. А єдиним «виправданням» агресії братів у новітній історичній парадигмі – панівна у Києві «фашистська хунта». Дарма, що її очільники – представники народу, який пережив Голокост. Кремлівські пропагандисти легко «розрулили» і цей когнітивний дисонанс – «жидобендеровци». Термін став безсумнівним хітом  доби. Трендом.

Свого часу Енгельс писав: «своїм постійним втручанням у справи Заходу ця імперія  порушує нормальний поступ нашого розвитку і чинить це з метою завоювання для себе таких географічних позицій, які забезпечили б їй панування над Європою…». Спробуй сперечатися з класиком.

Ідея домінування – в обгортці місіонерства. (Фантик – такий собі блискітливий симулякрик межі.)  Воно, місіонерство, фантомно вкорінене у надрах тамтешньої колективної свідомості. Облудна місія спасіння. (Альтер его.) Дарма що не існує реальних жертв – предмету спасіння і ніхто не хоче пережити благодать спасіння. Однак влада імперії свідомо підживлює ностальгію, а точніше, спрагу крові своїх демонів. Пам’ять форм, які утримувала її епідерма. Фантомні болі симулякрів. Сьогодні ці демони наробили реального лиха, реальних жертв. І маємо не віртуальну пам’ять крові. Пам’ять ран. Не фантомних.

Нині українсько-російське пограниччя, яке мало би бути теренами цивілізаційного стратегічного партнерства стало простором кривавого цивілізаційного протистояння. Прірва цивілізаційного зламу розширяється. Формуються ментальні рубежі-рубці.

«Людство без кордонів» – звучить манливо. Панацея? Про це мріялося віками. Втім, такого досягають ну точно не Мінськом чи Ялтою-2. Можливо, людство, як гомогенізована у цивілізаційному сенсі спільнота, матиме конкретніше значення тоді, коли йтиметься про контакти з позаземними істотами. Тоді й позаростають кінцево кордони екологічно чистою травою. Якщо не переступимо межі, не припадемо радіоактивним пилом, то, може, колись доростемо до казок.

P.S.  Маю на увазі не продукти казкарів з передвиборчих програм. Справжня казка – царина мрій, конструювання майбутнього. Реальність інакша…  Вас не нудить від розгойдування державного човна?.. Чи свідомі ми викликів? У мене є таке відчуття, що ми, як спільнота, країна, світ, зрештою, дійшли до якоїсь межі. Межі незримої. Непевної, хиткої…Вона проходить крізь нас, кожного з нас, торкаючись душі… Боюся, що ми можемо переступити  цю межу і душа розчахнеться…

Межу за якою – світ мертвенності. Перейшовши цю межу, мертвенність непомітно увійде у тіло, насичуватиме мозок..  Людина виглядатиме ще живою – рухатиметься, жартуватиме, можливо, але… Станемо неживими молекулками?..

Як без нас складеться докупи «те, що одвіку вселенське»? І чи не боїмося не скласти заплановане Творцем? Тут я дещо перефразував один з улюблених катренів мого творчого побратима, поета Богдана Смоляка, який завершується такими пронизливими словами: «біймось, бо знов невеселі»… Я про відповідальність, справжню місію людини… Тож біймося!

Шануймося!

Володимир Караченцев