Мараморощина – українське серце Румунії.

Ріка Тиса є лінією державного кордону між Україною та Румунією. За течією, на правому березі – Закарпатська область, на лівому – повіт/жудец по-румунськи/ Марамуреш, з центром у місті Бая Маре. Так він офіційно йменується на румунський кшталт. Українці здавна його називають Мараморощина. За даними останнього перепису 2011-го в Румунії проживають понад 51 тисяча тисяч українців. У 1948-ому українців у країні налічувалося 800 тисяч. За кількістю українська меншина нині посідає четверте місце, слідом за румунами, угорцями та ромами. Більш ніж половина румунських українців припадає на Мараморощину – 34 тисячі. Вони здебільшого мешкають у 11-ти селах, розташованих через Тису навпроти населених пунктів Рахівського району Закарпаття. Чи не у кожній хаті надибаєш тих, хто має родичів у селах на двох берегах Тиси- в Україні та Румунії.

До другої світової війни кордон пролягав не по Тисі й ті марамороські українські села вважалися закарпатськими і разом із Закарпаттям входили до складу Чехословацької республіки. Після війни, коли Закарпаття вже стало частиною України, під час перемовин між делегаціями Радянського Союзу та Румунії,подейкують, радянському генералу метикуваті румуни уночі підсунули вогняну молодичку разом з діжкою цуйки/самогонки/ і той на ранок погодився, аби по Тисі надалі пролягла міждержавна межа між СРСР і Румунією. Повторюю, так балакають, пліткують.

З директором будинку культури села Вишівська Долина /Румунія/ Миколою Марічеком стоїмо на пагорбі біля православної церкви й той рукою показує, як посеред села колись проходив кордон між Чехословаччиною та Румунією.

-Наші люди із села йшли через міст на закарпатський бік ріки, до церкви у селах Хмелів, Ділове. Вінчатися, і навіть на сільраду, якщо дитина народилася, то до Рахова треба було йти.

Між румунським селом Вишівська Долина і українським Хмелів міст хочуть відновити. Документи на це вже давно перебувають у Кабінетах міністрів двох країн. Перед закінченням другої світової війни у цих місцях на Тисі було 18 мостів, які з»єднували села по обидва боки річки. Всі вони були знищені відступаючими вояками Вермахту. У кінці березня ц.р. міністр інфраструктури Кабміну України під час Володимир Омелян у Бухаресті обговорював з румунськими урядовцями проекти створення на основі відновлених мостів кількох нових пунктів перетину кордону. На сьогодні між Україною та Румунією діють сім таких пунктів.

Близька і далека Румунія.

Із закарпатського селища Солотвина до румунського міста Сігета буквально рукою подати. Перейти пішки чи проїхати автівкою, велосипедом  міст через Тису, і ти вже в Сігеті. Міст цей відновили у 2007 році й відтоді тут діє міжнародний пункт пропуску. Відтоді постійно почали проводитися Дні добросусідства між Закарпаттям і повітом Марамуреш. Делегації зустрічаються на самій середині мосту.

 

У радянські часи, аби потрапити одні до одних, близькі, родичі, знайомі їздили із Закарпаття ген-ген через митні переходи в Чернівецькій області. Часто можна було спостерігати за вкрай цікавим видовищем: скажімо, у хаті біля Тиси на румунському боці справляють весілля, а під запальні гуцульські мелодії на закарпатській стороні прямо на березі витанцьовують родичі.

600 років Сігет був адміністративним центром Марамороського повіту. І тільки віднедавна ним стало місто Бая-Маре. У Сігеті понад 40 тисяч мешканців. Переважно це румуни. В місті проживають півтори тисячі українців. У 2016 році в Сігеті відкрили погруддя Тараса Шевченка. Автор-прикарпатський скульптор Володимир Довбенюк. Всього на території Румунії є шість монументів Кобзарю. Перший був відкритий у Бухаресті в 1952 році.

Українці йменують місто на світ лад – Сигот. Його офіційна назва – Сігету -Мармацієй. А повіту- Марамуреш. Українці його йменують – Мараморощина.

Комуна Бистрий, де ще багато овець.

Спершу їду в розташоване неподалік від м.Сігета село Бистрий. Це центр комуни,до якої входять ще два населені пункти. У Румунії за законом в одну об»єднану територіальну громаду можуть увійти тільки три населені пункти. У Бистрому потрапляю на унікальний фестиваль вівчарських обрядів «Гуцульська міра».

Настоятель бистрянської парафії Іван Юрча розповів детально про весняний обряд гуцульської міри: ” Нам відомо із історії нашого села, що колись майже кожна сім’я мала вівці. Під час зими господар тримав їх у стайні, а з приходом весни вівці збиралися до купи до однієї кошари, де їх перебирав вівчар, який мав виганяти їх на високогірні пасовиська. У день коли збиралися вівці, вівчарі доїли і вимірювали молоко овець, щоб знали, як ділити сир людям. Ця подія тривала весь день. Між часом, бистряни почали працювати і в інших галузях, вже не кожна сім’я тримає овець, але день міри далі зберігся. Таким чином, і ті хто мав і ті хто не мав овець приходив у день міри з кошиками, так як на Великдень, а після вимірювання молока овець, всі сідали за спільний стіл, співали і танцювали. Як вечоріло, люди ішли до свого дому. На жаль, останнім часом міра не має те саме значення як колись. Переважна частина дійства проводиться довкола фестивалю, артистичної програми, але далі робиться молитва за овець та вівчарів. Цього року я відправив цю молитву у Чорній Долині, у господаря-вівчарая Івана Туруса. Молитва за овець та вівчарів читається, щоб вівці та вівчарі були захищені від всякого лиха та щоб здоровими повернулися восени додому. Важливим є, що наші люди далі зустрічаються у цей день у єдності та любові.”

Овець тут з кожним роком стає все менше і нині налічується всього-навсього півтисячі. Хоча держава виділяє на кожну вівцю по 300 леїв /майже 100 доларів/ дотації. Мер комуни  Василь Дучук, поет-гуморист Дмитро Коренюк, місцеві мешканці Йосип та Ганна Годинчуки. Усі вони – основні організатори цього фестивалю.

У Бистрому понад 90 відсотків мешканців-українці. Василь Дучук раніше працював рядовим службовцем у мерії комуни, односельці вже вдруге поспіль обирають його головою. У нього в кабінеті поряд з румунським прапором український стяг. По-місцевому – драперія. Колишній вчитель 68 річний Дмитро Коренюк керує шкільним танцювальним ансамблем «Веселі гуцули». Видав кілька книжок гумору. В одній збірці є гумористичний вірш про «Гуцульську міру»:

Ще звечора зачинають стайки строїти,

Аби всі людські вівці на штімби доїти.

Зима була дуже довга, а короткі вили,

Як обстригли овечину, кості ся явили.

Зато вівців напихають, як жидівську гуску.

Муки, зерна, цукру на закуску….

«Гуцульська міра» закінчується спільною гостиною на горі біля кошари. Вона триває ледь не до ранку. За майбутні високі надої випивається море цуйки /самогонки/. Так багато, що декотрих доводиться вкладати на зрубані молоді деревця та і так спускати униз.

Без Йосипа та Анни Годинчуків не обходиться ні одне свято, весілля. Вони то цілий оркестр і одночасно танцювальний ансамбль, вокальний дует. Знають сотні коломийок.

-Ми любимо сесю українську музику надзвичайно. Ми ходимо по Україні. Ми були в Хусті, Косові, Яремчі, у Діловому, – доповнюючи один одного, мовлять скоромовкою Йосип та Анна.

Румуни їдуть у Європу, українці-в Румунію. Зрідка.

Найвищий, 2 метри 5 сантиметрів, у Бистрім парубок, старшокласник Василь Красюк танцює в ансамблі «Веселі гуцули».

Він допомагає батькам утримувати 30 овець. Більше з мамою Марією господарює. Бо батько весь час на заробітках. Подружжя настаралося трьох дітей. Уся сім»я вбрана у, як тут кажуть, гуцулки – вишиті сорочки.

-Мій чоловік ходить у чужину, на роботу. Кождий рік. У п»яти державах робив. Ходить два рази на гід/на рік/ за грішими. Тут у нас нема де заробити, тяжко. І донька в мене є на другій державі, на роботі з зятьом. Дуже тєжко, видите, нема де робити, – говорить Марія Красюк.

 -Працюємо у Німеччині, на шпарангері. Шпарангер. Я не можу пояснити, як то по-українськи. Воно таке коріння. А в Італії працюю на яблуках. Йдемо восени, коли ся збирають яблука.А в Чехії був на праці, будували будинки всякі. А так йдемо додому. Так робимо коло хати, сіно, роботи всі, -додає Іван Красюк.

Таких іноземців, котрі би заробляли в цих українських селах Румунії гроші чи переїжджали сюди жити, одиниці. В основному вони з України. Василь Юркуц –парубок маромороський і віртуозний скрипаль. Його Дружина Уляна з Івано-Франківщини, з Коломиї. Познайомилися, коли Василь вчився в Івано-Франківському університеті. Створили сім»ю і тепер разом живуть у сусідньому з Бистрим селі Валя Вишеу. Поки в обійсті свекрухи, котра утримує 20 свиней. Уляна допомагає вести ґаздівство. На численних концертах Уляна виступає під супровід скрипаля-чоловіка.Вона розповідає.

-Румунська мова складна. Вона зовсім відрізняється від української, але нічого. Вчимо, я співаю також і на румунській мові. Але більше стараємося на українській, прославляючи українську пісню.

Уляна Юркуц-Мошура на прощання співає українську пісню про Івана та румунську про Іонела.

Ліцей єдиний. Українських шкіл нема.

У місті Сігеті заснований у 1945-ому український ліцей імені Т. Г. Шевченка закрили у 1965. А відновили у 1997-ому.Тоді його заново відкрив президент Румунії Еміл Константинеску.

Нині це єдиний на всю Румунію повноцінний український заклад. Донедавна очолював заклад Касіян Піцура. Він тепер вчитель. Його дружина Ірина – з Львівщини. Під час навчання у Львові Касіян познайомився з Іриною і вже 27 років вони живуть у Румунії. Дружина –сімейний лікар у румунському селі. Донька –журналіст. Вона допомогла створити сайт українського ліцею. Касіян Піцура почав розмову зі мною з того, що ліцей ніколи не буде закритий і що Союз українців Румунії міг би більше допомагати закладові коштами.

-У ньому на сьогодні вчаться 188 дітей. Всі діти з українських навкружних сіл, з Сігета. Вони володіють вільно румунською та українською мовами. Вони мають можливість поступати в будь-який університет Румунії та України.Всі учні живуть у гуртожитку, а на вихідні їдуть у села до своїх батьків.

За словами К.Піцури, найбільша проблема українського ліцею в Сігеті обмаль сучасних підручників українською мовою. Діти користуються застарілими, книжок до того не вистачає на усіх. Україна, її перші державні керівники, міністри освіти, відвідуючи ліцей, весь час обіцяли і обіцяють вирішити цю проблему, надрукувати в Україні для Сігета достатньо підручників, погоджених з румунською стороною, але поки зрушень немає. Останнім часом ситуація в ліцеї вельми погіршилася. Кількість учнів почала катастрофічно зменшуватися. А це могло призвести до припинення існування закладу. На прохання керівництва Союзу українців Румунії шкільний інспекторат призначив новим директором Василя Куреляка. Він здобув середню освіту саме в цьому ліцеї. А з 1990 по 1995 роки навчався на географічному факультеті Львівського Національного університету імені Івана Франка. Працював вчителем географії в селі Кривий. Є головою асоціації українських вчителів Румунії.

У 70-их роках минулого століття режим Чаушеску закрив всі 63 початкових, 30 семирічних і 3 одинадцятирічні школи з українською мовою навчання, якими було охоплено 10 тисяч учнів. На сьогодні у кількох десятках шкіл українська мова вивчається тільки як предмет. Для порівняння. В Україні, в Чернівецькій, Закарпатській областях, за бюджетні кошти функціонують 89 румунських шкіл, у яких всі предмети викладаються рідною румунською мовою. За румунським законодавством, для створення українського класу потрібні заяви від 8-9 батьків. Тоді цій групі надається вчитель української мови. Як розповів мені пан Бореслав Петрашук із Сучавського повіту, вже тривалий час йде мова про необхідність відкриття в румунськомовному ліцеї м.Сирет українського відділення. Але немає відповідної кількості заяв батьків учнів, тому задум лишається на папері.

Село Поляна, престара церква і «Русалка».

Далі їду в найбільше марамороське село Поляна. Тут 10 тисяч жителів. 97 відсотків – українці. У Поляні найстаріша дерев»яна церква в Румунії. Збудована в 1598-ому році. Це найкращий взірець збереженого до сьогодні храму марамороського типу, з тридільною структурою, з високою вежею над бабинцем, гребенем над навою і вівтарем, покрита лемехом.

Зараз проводиться її реставрація. Православна громада Поляни зберегла цю святиню. У древньому храмі проводяться служби зрідка, тільки на його храмові празники. Поряд сучасна мурована церква для постійних богослужінь. Учителька Ірина Хащик разом з чоловіком-священиком уже 17 літ живуть і служать  у селі Поляна. Попадя показала створений у їхньому домі музей старожитностей. Речі збирали в багатьох українських селах Румунії, на Південній Буковині, на Мараморощині, де у минулому жили, служили з батьками, згодом самостійно. Пані Ірина у хатньому музеї вчить дітей вишивати. В школі села Поляна вона викладає румунську мову. Української навчають дипломовані колеги. Є три уроки на тиждень. Ірина Хащик ділиться радісною новиною: «Цього тижня з нашими учнями почали формувати один гурток, ми дали йому ім»я «Русалка». Приходять діточки на репетицію. Учимося українські пісні.Я їм кажу:ви вдома можете говорити вашим діалектом, дуже добре, не є лихо, але добре, аби ви знали українську мову, правильну».

Нині в трьох румунських університетах, у тому числі в Бухарестському, є відділення української мови, відкриті понад 60 років тому. На цих відділеннях щорічно навчається 10 — 15 студентів. Зокрема, у Бухарестському викладає знаний українець Іван Ребошапка—доктор філології, професор Бухарестського університету, завідуючий Українським відділенням університету,який є автором кількох десятків українських підручників для шкіл Румунії.

Українці Румунії переважно православні. У 1948-ому в країні заборонили греко-католицьку церкву. В 1950-ому в місті Сігеті був заснований Український православний вікаріат під канонічною юрисдикцією Румунської православної церкви. Вікаріат охоплює 32 парафії та 2 монастирі. Церковне служіння на Мараморощині ведеться українською. Майже в усіх церквах повітів Сучава та Тулча, де живуть українці, богослужіння проводяться румунською.

Місто Сігет і центр відновленого у 1996-ому вікаріату Української греко-католицької церкви. Він налічує 10 парафій. Настоятель православної парафії марамороського села Бистрий Іван Юрча розповідає.

-Ми перейшли з старослов»янської на українську мову чисту. Для людей зрозумілу службу. По-румунськи дуже мало ведемо богослужінь».

Союзові українців Румунії скоро 30-ть літ

Безліч освітньо-духовно-культурних проблем української громади спроможна вирішити тільки одна організація-Союз українців Румунії. Створена після повалення режиму Чаушеску 29 грудня 1989 р. Першим головою організації був Степан Ткачук. Тільки СУР отримує від уряду фінансування. Низка інших українських національно-культурних товариств діють на громадських засадах. СУР, який налічує 18 тисяч фіксованих членів, щороку одержує з казни до 7 мільйонів леїв. Це понад півтора мільйона євро. Ці кошти йдуть на утримання приміщень, оплату штатних працівників центрального апарату, 12-ти регіональних філій, друковані видання, проведення культурних заходів.

На останньому 7 з»їзді СУР, який відбувся в кінці жовтня 2015 року в місті Сігеті, тодішній голова Степан Бучута в звітній доповіді зазначив.

За час існування нашого Союзу, а особливо за останні десять літ майно організації збільшилося в 75 разів. За 2011-2015 роки від уряду надійшло майже 22 мільйони леїв.

Новообраний голова Союзу українців Румунії 33-ьох річний Микола-Мирослав Петрецький вважає, що центральний провід досі в основному був зорієнтований на урядові кошти з Бухареста. На його переконання, треба активніше торувати дорогу до Брюсселя, звідки отримувати гранти Європейського Союзу. Голова пан Петрецький – мешканець марамороського села Вишня Рівна/Рона/. Тут 95 відсотків мешканців-українці. Батько голови СУР Мирослав Петрецький очолює Марамороську філію СУР. Як офіційна національна меншина, українці мають одне зарезервоване місце в Парламенті Румунії. Тривалий час парламентерем був 44 річний адвокат з Тімішоари Іван Марочко. Він постійно конфліктував з керівництвом Союзу, навіть закликав українців не визнавати його. На останніх виборах в кінці 2016–го українці обрали своїм депутатом парламенту молодого голову Союзу Миколу-Мирослава Петрецького. Він діє досить активно. Ось фрагмент інтерв»ю, яке дав цими днями голова Союзу шеф-редактору газети «Український вісник» Михайлові Михайлюку:

«Прикладом конкретної проблеми, а також швидкого її вирішення, була моя зустріч в Шкільному інспектораті Тульчі, відповідно обговорення з генеральним інспектором та інспектором для національних меншин. Темою дискусії було становище груп учнів, які вивчають українську мову, реестрація українських учнів до Інтегрованої інформаційної системи освіти в Румунії (ІІСОР). Хоча в статистиці, що надсилається до Міністерства національної освіти, в повіті Тульча була досить велика кількість українських учнів, в ІІСОР вони не були зареестровані як етнічні українці, тому школи не могли отримувати кошти для них. Пані генеральний інспектор, хоча спочатку стверджувала, що немає можливості пройти українським учням (хоча інші меншини повіту Тульча перейшли до ІІСОР), в кінці обговорення запевнила, що в той же день проблема буде вирішена таким чином, щоб школи отримували відповідні кошти. Також хочу згадати проблеми, з якими стикалися українські студенти університету імені Штефана Великого у Сучаві, де бувший міністр освіти Валентін Попа не хотів ухвалити існування українських курсів, проблема, яка після того як була піднята з трибуни Парламенту та в Міністерстві Освіти, була розв’язана. В результаті добрих робочих відносин, які я культивував з Державним секретарем у справах релігій – відповідно серйозне пояснення потреб Української Православної Церкви, схвалений грант у розмірі 200.000 леїв на реставраційні роботи на наших культових будівлях».

Цікаво, що на сім»ї Петрецьких в їхньому рідному селі вже багато літ тримається уславлений хор «Ронянські голоси». Ось що написала цими днями про колектив газета «Український вісник».

«Хор «Ронянські голоси» із Вишньої Рони – це один із 12 українських хорів Мараморощини до Революції. Він не перервав свою хорову діяльність, виступаючи уже 30 років після Революції на сценах Мараморощини і всієї Румунії та за кордоном. Основу хору «Ронянських голосів» складають педкадри, котрі люблять українську пісню і своє село. Хор продовжує культурну діяльність завдяки підтримці Союзу Українців Румунії».

За кошти Союзу українців Румунії видаються дві газети -«Український вісник», «Вільне слово», та два журнали – «Наш голос», це орган українських письменників Румунії, дитячий журнал «Дзвоник». До творення усіх цих часописів причетні добре знані, шановані журналісти, письменники Михайло Михайлюк, Іван Ковач, Микола Корсак, Ірина Мойсей, Іван Ребошапка, Михайло Трайста. Пан Михайло Михайлюк наступного року відзначить 80 річчя з дня народження. Він шеф-редактор газети «Український вісник», якій 26 років. Найдавнішому виданню СУРу–газеті «Вільне слово» -нинішнього року виповнюється 70 літ. Її багаторічним головним редактором є на три роки старший відомий поет Іван Ковач. Щороку під егідою Союзу видається до 40-ка книжок. Це переважно твори українських письменників Румунії.

Протягом року в українських громадах Румунії відбуваються до ста фестивалів, свят, концертів. Саме на художніх колективах, окремих співаках, музикантах, танцівниках, народних майстрах передусім тримається румунське українство. До мистецтва активно долучаються діти. Так, шкільний ансамбль «Козачок» із села Балківці Сучавського повіту буквально створює фурор усюди, де виступає – в Румунії, в Україні. Очолює його місцевий вчитель Петро Шойман.

 -Наш гурт «Козачок» існує, має вже понад 10 років. Тепер у ньому 68 дітей. Є старша група і молодша група.

Журналісти Чернівецької області час від часу, вряди-годи показують життя української спільноти в Сучавському повіті, а медійники Закарпаття- на Мараморощині.Для нас усіх маловідомими, малознаними, незвіданими місцинами є ті, де життя українців теж б»є життєдайним джерелом – Яси, Галац,Тіміш, Арад, Тульча, Ботошани, Клуж, Карашсеверін. З румунського краю Банат, що біля самого румунсько-сербського кордону, приїхали на з»їзд СУР до Сігета учасниці ансамблю «Зелена ліщина», якому вже 75 років. Живуть у селі Копачини, де донині збережені всі закарпатські традиції, звичаї. 100 років тому вони переїхали із Закарпаття на самий край Румунії.

 -У нашому селі, коли є весілля, то всі співають по-українськи. Більше по-українськи. А пісень знають дуже багато», –каже Василина Кимпяну, учасниця ансамблю «Зелена ліщина»

 З дня заснування очолює колектив викладач музики Іван Лібер. Карашсеверінські українці багато літ поспіль обирають відомого диригента, композитора своїм лідером, головою філії СУРу цього банатського краю. Лібер мовить:

А тепер уже цей хор «Зелена ліщина» сполучився із «Червоною калиною» та створився новий хор, який називається «Голос українців».

Чоловік пані Василини Петро Кимпяну написав книгу про село Копачини, в яке вони разом приїхали вчителювати після закінчення педучилища в Сігеті. Пан Петро створив у селі музей старожитностей.

Сільрада купила будинок такий старий, переробила, є дві кімнати. Я зібрав всякі речі, що наші українці принесли із Закарпаття поверх 100 років.

Учитель-пенсіонер співає мені пісню, котру найбільше любили ті перші переселенці із Закарпаття – «Ой, Дунайчику, Дунайчику, тиха вода в тобі, вийди, вийди, моя мила…»

У Дунай впадає Тиса. Ця ріка єднає Україну та Румунію. На правому березі, українському, живуть 150 тисяч румунів, а на лівому, румунському, понад 60 тисяч українців. Ці громади є найнадійнішим мостом дружби між країнами-сусідами. Хоча в цих місцях між Закарпаттям та Мараморощиною було 18 мостів, знищених у кінці другої світової війни. Лиш один між Солотвином і Сігетом відновлений. Залишилося сімнадцять.

Коли покидав Сігет, на міждержавному мості через Тису румунська жінка-митниця з посмішкою мовила українською з гуцульським діалектом: «Ви приїжджайте до Сігета в кінці грудня чи на початку січня, коли у нас буде фестиваль українських вертепів і колядок». 12 січня 2019 р. відбувся 26 Міжнародний фестиваль колядок та зимових обрядів. Зі своїми автентичними програмами виступили 27 колективів з цілої Румунії, з кількох регіонів України.

Пішки переходив міст, милуючись повноводою Тисою. Хвилі породжували піднесені думки.Тиса єднає Україну та Румунію. На правому березі, українському, живуть 150 тисяч румунів, а на лівому, румунському, понад 50 тисяч українців. Ці громади є найнадійнішим мостом дружби між країнами-сусідами.

Богдан Барбіл