Оскільки єдиним джерелом офіційної інформації щодо контракту на транзит газу є пресс конференція Ю.Вітренко, доводиться коментувати саме її.

Крім корисної інформації, Вітренко виклав позицію Нафтогазу щодо успішності проведеної роботи у порівнянні з попереднім контрактом. На жаль, як водиться у таких випадках, він порівняв те, що йому було зручно, а не те, що коректно було б порівнювати. Інакше важко пояснити, чому умови транзитного контракту 2019 року порівнювались з контрактом на закупівлю газу для внутрішніх потреб України 2009 року, а не з аналогічним контрактом на транзит, укладеним також у 2009 році.

Ситуація з «внутрішнім» контрактом відома, оцінка Вітренко дана йому та не викликає заперечень. Те, що цю кризу вдалось розрулити – безперечно успіх, найбільший внесок у котрий зробив Стокгольмський арбітраж. Проте, порівняти умови нового контракту на транзит можливо у коректній формі лише з попереднім аналогічним контрактом.

Для початку можна подивитись, якими були стартові умови для переговорів про транзит у 2009 і 2019 роках. Насправді, вони виглядають кращими для нинішніх керівників Нафтогазу.

Ринкові ціни на газ у Європі торік були найнижчі за десять років, значно нижчі за ціни 2009 року. Зима цього року – найтепліша у цьому сторіччі, а це суттєва умова, коли сторонам важко домовлятись. Нарешті, цього разу, вперше в історії України, Нафтогаз домовлявся за транзит газу окремо від питання постачання газу до України. До речі, саме нинішнє керівництво Нафтогазу ініціювало чотири роки тому відмову від прямих закупівель російського газу. Добре це стало для країни, чи ні – питання досі спірне, проте можна впевнено сказати, що переговорникам від Нафтогазу це рішення дуже спростило життя – бо одну валізу завжди легше тягнути, ніж дві.

Отже бачимо, що стартові умови для Нафтогазу на початку переговорного процесу для укладення нового транзитного контракту з Газпромом у 2019 році були принаймні не гіршими за 2009 рік і набагато кращими за 2005-й. Це по перше.

По друге, щоб зрозуміти, який транзитний контракт кращий (раз так ставиться питання), варто порівняти не відносні показники обох контрактів, як це зробив Вітренко, а абсолютні. «Сухий залишок», так би мовити. У «сухому залишку» наших переговорників – 7,2 мільярди доларів гарантованих надходжень від транзиту. Тобто трохи більше 1,4 мільярди доларів на рік. А за попереднім транзитним контрактом щорічна плата за транзит складала близько 3 млрд доларів, і до речі протягом останніх 20 років вона суттєво не змінювалась. Тож бачимо, що доходи бюджету від транзиту газу для наступної п‘ятирічки зменшились вдвічі.

Не дуже схоже на перемогу. Але якщо це все ж таки перемога – то чия?

Відповідь на останнє питання дає сам контракт. Перший пункт його містить угоду про виплату Газпромом Нафтогазу трьох мільярдів доларів і повну відмову від усіх подальших претензій обох сторін. Виглядає непогано, але є питання – чому частиною транзитного контракту став залік вимог за зовсім іншою угодою? Стала практика свідчить, що таке поєднання неоднорідних вимог і зобов’язань в одній угоді відбувається у випадку, коли є потреба гарантувати взаємне виконання перехресних домовленостей.

Тож виглядає так – якщо себе не обманювати – що «нульовий» варіант і вихід з конфлікту з Газпромом по «внутрішній» угоді на постачання газу 2009 року ми оплатили половиною доходів від транзиту за наступні 5 років. І тут вже питання щодо переможця якраз не виникає зовсім. Бо зрозуміло, що ті приблизно 7,5 мільярдів, які ми недоотримаємо від транзиту в наступні 5 років, зекономлять споживачі Європейської спільноти. Тієї самої, до речі, де знаходиться Стокгольмський арбітраж, який нам присудив 3 мільярди доларів від Газпрому. Плюс 3 мільярди зараз і мінус 7,5 у наступні 60 місяців – така економіка для України від нового контракту на транзит російського газу до Європи.

Можливо це було б і не дорого – якщо «розплата» на тому завершиться. Але не факт. Варто згадати, що рішенням Уряду на початку грудня утворено Оператора газотранспортної мережі України. Формально це була вимога Європейської енергетичної Хартії, яку ми не виконували протягом 20 років – і на то були вагомі причини. Проте неочікувано ця вимога спливла в ході перемовин за транзитним контрактом з боку Газпрому, що вже мало б насторожити. Річ у тому, що створення Оператора і наступна передача йому на баланс української ГТС, відкриває шлях для подальшого зниження транзитних платежів на користь України аж до межі власних витрат Оператора на утримання «труби» – що складає на сьогодні приблизно 350 мільйонів доларів щороку. Відчуйте різницю навіть із цифрами нинішнього контракту, не кажучи вже про вчорашні.

Остання теза Вітренка – ми уникнули небезпеки повного зупинення транзиту, гарантувавши прокачку не менш 40 мільярдів кубометрів газу щороку, починаючи з 2021. Давайте поглянемо, чи це так.

Після завершення будівництва Північного потоку 2, потужність усіх російських обхідних газопроводів до Європи складе приблизно 160 мільярдів кубометрів на рік. Тут я свідомо не враховую Голубий потік (бо він постачає до Туреччини ті обсяги газу, які наша система потягнути була в принципі не здатна) і Північний потік 3, бо цей прожект впевнено виходить за межі поточного десятиріччя. Отже, 160 мільярдів на рік. А споживання ЕС (без Туреччини) ще у 2018 році склало 180 мільярдів кубометрів. Цифри за минулий рік ще не опубліковано, але вони точно не менші.

Взагалі, ЕС планує щорічне зростання споживання на 5% (~25 мільярдів кубометрів щороку) через відмову від «брудних» видів палива. Це фізичне зростання, а ще треба мати на увазі обсяги продажів, що будуть перерозподілені внаслідок скорочення видобутку в Північному морі та Північній Африці. За цими викладками, ємність європейського ринку газу у наступні 5 років зросте не менш, як на 150 мільярдів кубометрів. Не викликає сумніву, що доля Газпрому у цьому зростанні складе щонайменш половину.

Враховуючи те, що за останні 5 років доля Газпрому на ринку ЄС стало зростає приблизно на 10 мільярдів кубометрів на рік, можна прогнозувати, що вже у 2021 році Газпром продаватиме до Європи (без Туреччини) щонайменш 200 мільярдів кубометрів газу. Тобто, навіть якщо обидва Північних потоки до цього часу запрацюють без обмежень, на повну потужність (чого скоріш за все не станеться), то різниця між обсягами продажів і власними можливостями доставки для росіян складе десь 40 – 45 мільярдів кубометрів – якраз стільки відбито у нашому контракті, як гарантований мінімум прокачки через нашу систему. Як бачимо, Газпром нічим себе не обтяжив – бо іншого маршруту доставки обсягів газу поверх 160 мільярдів на рік він просто не має і не матиме щонайменш до 2030 року.

Тож підсумовуючи, можна сказати, що від нового транзитного контракту найбільше виграли європейські споживачі – вони зекономлять у наступні 5 років приблизно 7,5 мільярдів доларів на оплаті за газ. Нам залишається втішитись тим, що добробут наших «добрих друзів» ми оплатили не самі, а разом із Газпромом.

І це ще не враховуючи чергових багатомільйонних бонусів, які і цього разу – можна не сумніватись – не забули собі виписати «геніальні менеджери» Нафтогазу.

Редакційна стаття.