«Відмова Москви виконувати положення Віденського документа є черговим підтвердженням намірів РФ продовжувати військовий тиск та погрози силою щодо України», — так Міністерство закордонних справ України прокоментувало нарощування російської військової присутності вздовж українського кордону, зазначивши, що Україна 7 квітня 2021 року активувала Віденський документ Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) про заходи зміцнення довіри та безпеки. А також повідомило, що російська делегація бойкотувала скликану Україною зустріч за участі інших держав-учасниць ОБСЄ.

Варто зазначити, що Віденський документ є угодою між державами-учасницями ОБСЄ, прийнятий 30 листопада 2011 року на пленарному засіданні Форуму ОБСЄ із співробітництва в галузі безпеки. Мета — здійснення узгодженого набору взаємодоповнюючих заходів зміцнення довіри і безпеки для підвищення стабільності та зменшення загрози виникнення військових конфліктів в регіоні ОБСЄ. Документ є політично обов’язковим й ратифікації не підлягає.

Втім, для Російської Федерації порушення міжнародних норм та зобов’язань, на які вона сама свого часу погодилася, вже давно є нормою. Не є виключенням Віденський документ. Як і Мінські домовленості, котрі Москва трактує вибірково, висуваючи політичні вимоги як передумову припинення керованих нею бойових дій.

Власне, масштабне переміщення військ до кордону з Україною є наочним прикладом порушення РФ безпекових положень Мінських домовленостей та її зобов’язань за Віденським документом ОБСЄ. А войовнича риторика російських високопосадовців, на кшталт «початку кінця України» чи її «руйнування», іще більше підкреслює небажання з боку Кремля мирно співіснувати.

Вже й міністри закордонних справ «Великої сімки» (G7) закликали Росію зупинити масштабне переміщення військ, припинити військову провокацію та вжити негайні заходи для деескалації напруги. І генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, який, під час зустрічі 13 квітня з міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою у Брюсселі, заявив, що «Росія повинна припинити це нарощування військ в Україні та довкола неї, зупинити провокації і здійснити деескалацію негайно». Та чи дослухається до них Москва?

Слід зазначити, що подібне «весняне загострення» у Росії вже далеко не перше. Нерідко воно в неї проявляється під час тієї чи іншої нестабільної глобальної обстановки, яка, варто визнати, наразі все більше нагадує епоху «холодної війни» у самі пікові її періоди.

Втім, якщо в роки міжблокового протистояння для всіх центрів сили було нормою вирішувати свої відносини на територіях третіх країн, на кшталт Кореї, В’єтнаму чи Афганістану (так звані «опосередковані війни»), то у наш час такі антагоністи як Росія ще продовжують грати м’язами в державах, що відіграють для них роль воєнного плацдарму. І Україна є однією із них.

Дійсно, останнім часом можна спостерігати те, як світ все більше поляризується, поступово повертаючись до часів «холодної війни». Особливо це стало помітно на тлі таких резонансних подій, як: розсекречення звіту Національної розвідки США про втручання Росії в американські президентські вибори, жорсткі висловлювання Джозефа Байдена по відношенню до свого російського колеги, перемовини США та КНР на підвищених тонах в Анкарі, взаємний обмін санкціями, ґуйліньський вояж Сергія Лаврова, тощо.

Звісно, можна говорити про локальні причини тиску Кремля на Україну, такі як проблема з водопостачанням окупованого Криму й бажання Володимира Путіна змусити українську сторону відкрити шлюзи Північно-Кримського каналу. Однак в Москві навряд чи щиро вірять у дієвість подібних засобів, як і в сам факт такого роду поступки з боку Києва, яка була б рівнозначною зраді національних інтересів.

Причини, швидше за все, мають іншу природу. Так, останнім часом Росія досить добре відчула зміни в парадигмі міжнародних відносин, з розумінням того, що вона остаточно опинилася в таборі «поганих хлопців», якими наразі, окрім неї, є такі країни, як: Китай, Іран, Венесуела, Північна Корея та деякі інші. Україна ж навпаки — обрала курс на інтеграцію із західними демократіями, де усталені міжнародні норми і право держав на самовизначення є не порожніми словами. Ці фактори, мабуть, й стали головними причинами чергового російського «авітамінозу».

Саме тому демонстративні збройні провокації з боку РФ, вірогідно, матимуть місце надалі. А враховуючи те, що українсько-російський кордон фактично відіграє роль цивілізаційного розлому, тобто лінії, що відокремлює ліберальний Захід від авторитарного Сходу, така ситуація може тривати доти, доки один із полюсів не капітулює перед іншим.

Не виключено, що доля західного світу лежить в руках саме України. Адже від того, чи зможе країна над Дніпром встояти у протистоянні із «неоімперією зла», буде залежати й майбутній світовий порядок. Саме тому союзники Києва останнім часом так  активізували свої зусилля для підтримки України.

Путін це добре розуміє. Для Росії, яка цьогоріч відзначає своє трьохсотріччя, Київ 1500 річний, також відіграє важливу роль. А саме центру, здатного навколо себе, у перспективі, об’єднати весь східноєвропейський регіон. Через що втрата України Росією може прирівнюватися до приречення останньої на довічні світові задвірки — аж до, можливо, ліквідації російської державності як такої.

Втім, повернення Києва в орбіту Москви вже не є можливим, і це також чітко усвідомлюють.

Отже, все, що відбувається навколо прикордонної ескалації, є нічим іншим, як недопущенням, на тлі загострення світової конфронтації, зближення України із Заходом (такий собі принцип «якщо не мені, то нікому»). Адже від цього, на думку Росії, залежить подальша її доля. А тому для Путіна, попри раціональні застороги від держав G7, НАТО, ОБСЄ і, власне, України, гра у підвищення ставок — таки «варта свічок», як кажуть у них.

Станіслав Желіховський, кандидат політичних наук, провідний фахівець Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС