Як відомо, Постійна палата третейського суду в Гаазі почала другий раунд слухань у справі за позовом України щодо прав прибережної держави в Чорному і Азовському морях та у Керченській протоці. Зараз продовжуються дебати сторін. Пакет доказів того, що Росія порушує суверенні права України у зазначеному регіоні, було подано до гаазького суду ще 19 лютого 2018 року. «Рішення трибуналу ми очікуємо протягом шести місяців. Це може бути швидко, може бути не дуже швидко, але до кінця року точно отримаємо», – говорить заступниця міністра закордонних справ України Олена Зеркаль.

Тим часом, можливості України користуватися своїм правом свободи навігації і пересування у власних морських водах залишаються обмеженими. Азово-Чорноморський регіон перетворився на простір домінування військової сили. Такий стан речей підтверджує існуючу розбіжність інтересів ключових геополітичних акторів. Тому стабілізації регіональної ситуації та її повернення до відносин, що базуються на міжнародному праві, не варто чекати у найближчій та середньостроковій перспективі.

Якими ж бачать шляхи вирішення зазначеної проблеми вітчизняні та закордонні експерти, зокрема, представники країн-сусідів: Туреччини, Болгарії, Грузії? Зріз актуальних думок і порад із тематики Азово-Чорноморського конфлікту викладений у зазначеному матеріалі.

Як відомо, Росія розглядає Чорноморський регіон як зону свого впливу і необхідний плацдарм для присутності в Середземноморському регіоні, Близькому Сході, Північній Африці з посиленням там своїх позицій. Відповідно, чорноморська стратегія Росії поєднує в собі дві цілі:
Блокування України з моря (як складова частина стратегії відновлення контролю над Україною);
Набуття беззаперечного домінування у Чорному морі, з обмеженням присутності НАТО в акваторії Чорного моря, та з безперешкодним використанням Чорноморських проток.

Російське чорноморське домінування (яке включає в себе також роль у заморожених конфліктах в регіоні) дозволить Москві:
1. Впливати на економічну та політичну діяльність держав Чорноморського регіону;
2. Контролювати торговельні та енергетичні чорноморські шляхи з Європи до Центральної Азії, Китаю, Індії та Південної Азії. Зберегти монопольний статус постачальника енергоресурсів до країн ЄС, зміцнити політичний вплив на Південний Кавказ та Центральну Азію.

Фактичний контроль над Азовським морем, який Росія набула внаслідок окупації Кримського півострова і будівництва Керченського мосту, та збережений договірно-правовий режим з Україною (до сих пір чинний Договір між Україною та РФ про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 року) забезпечує Москві практично необмежені можливості присутності в акваторії Азовського моря та користування його біоресурсами. Користуючись своєю військовою перевагою та фактичним контролем Керченської протоки, Росія заблокувала Азовське море для українських військових кораблів та здійснює обмеження торговельного судноплавства до портів Бердянська та Маріуполя.

За такого стану справ маємо:
1. Обмежений доступ до Азовського моря для кораблів третіх держав;
2. Росія отримує перевагу аргументуючи західним союзникам, що Азовське море є спільними внутрішніми водами двох держав – України та Росії;
3. Суттєву силову перевагу Росії та обмежені можливості України у нарощуванні своєї військово-морської присутності в акваторії Азовського моря.
4. Практичну відсутність можливостей України для повного користування своїми правами в акваторії Азовського моря.

Для досягнення мети з ізоляції азовського узбережжя України РФ застосовує як адміністративно-правові методи (контроль, перевірки, створення штучних приводів для тривалої затримки суден), так і військові (закриття певних ділянок акваторії Азовського моря під приводом проведення військово-морських навчань).

Азовські води фактично перетворилися на територію зіткнення між російськими силовими структурами і українськими силами — ДПСУ, ВМСУ. Фактично відбувається перешкоджання економічній діяльності українського Приазов’я, діяльності портів та риболовному промислу, результатом чого може стати знищення економіки регіону з подальшою політичною дестабілізацією.

В політико-правовому полі для України існує загроза використання Росією дій України в рамках чинних договорів та домовленостей (як Договору від 2003 року, так і щорічних Протоколів з питань рибальства в Азовському морі) для зміцнення своєї позиції в міжнародних судових процесах.

Забезпечення дотримання прав торгових суден безперешкодного проходу Азовським морем до портів Бердянська та Маріуполя ефективно досягається лише за умов підтримки військових. Таким чином, для України бажаним було б нарощення власної військової присутності у водах Азовського моря для забезпечення безперешкодної економіко-господарської діяльності.

Отже, адекватна військово-морська присутність має стати важливою складовою воєнного комплексу безпеки для азовського узбережжя України. Це також дасть можливість розблокувати Азовське море та Керченську протоку для кораблів третіх держав.

Правовою передумовою для цього є денонсація Договору між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 2003 року та поширення на Азовське море і Керченську протоку дії Конвенції ООН з морського права. Дане питання потребує ретельного правового аналізу та дипломатичного погодження.

Як же ж реагують на ситуацію, що склалася, основні регіональні гравці?

Єдиним конкурентом Росії за вплив у Чорному морі та на Південному Кавказі може виступати Туреччина, чия військово-морська міць все ще переважає російську та яка контролює режим проходу через Босфор та Дарданелли. Зовнішня політика Туреччини зорієнтована на підтримання стратегічного балансу сил в регіоні та посилення власної регіональної значимості через міжнародні інституційні проекти (в т.ч. у воєнній сфері). Туреччина також є учасником двох воєнно-політичних альянсів, які поширюються на Чорноморський регіон: НАТО та турецько-азербайджанського безпекового альянсу.

Водночас, Туреччина вразлива від російського впливу. Її стратегічні транспортні та енергетичні транзитні проекти залежать від стабільності на Південному Кавказі, де російська присутність є значимою. Спільні російсько-турецькі енергетичні проекти (Турецький потік 1 і 2) в майбутньому можуть стати інструментом впливу Москви на Анкару. Туреччина добре усвідомлює ризики енергетичної залежності від Росії.

Велика частка російського газу в турецькому імпорті є предметом занепокоєння Анкари та спонукає її здійснювати політику енергетичної диверсифікації. Для Туреччини також важлива роль Росії у сирійському врегулюванні. Цей чинник Кремль успішно використовує для посилення політичних контактів з Туреччиною та перетворення їх в перспективі на стратегічну взаємодію з елементами російського домінування.

З іншого боку, вибір Туреччини на користь поглиблення співпраці з Росією також пояснюється нерішучістю НАТО до збільшення стратегічної присутності в Чорноморському регіоні. Адже на відміну від політики НАТО в Балтійському регіоні (Посилена передова присутність), де задіяний весь Євроатлантичний блок, в Чорноморському регіоні була прийнята політика регіональної взаємодії (Спеціальна передова присутність). Ймовірно, що Спеціальна передова присутність НАТО на своєму південно-східному фланзі передбачала посилення військових спроможностей регіональних країн-членів НАТО (Румунія, Болгарія, Туреччина).

Водночас, Анкара виступає за приєднання України до НАТО та висловлює тверду підтримку пришвидшеному прийняттю Грузії в Альянс. Туреччина займає послідовну позиції у невизнанні анексії Криму та засудженні окупації українських територій та агресії Росії проти України, але утримується від приєднання до санкцій проти Росії, які застосовують ЄС та США. Головним завданням для себе в російсько-українському конфлікті Туреччина вважає підтримку та захист інтересів кримських татар.

Туреччина дотримується норм Конвенції Монтрьо і зацікавлена це робити і в майбутньому, щоб зберегти чинність Конвенції та закріплений цим документом захист турецьких інтересів в Чорному морі. При цьому, проглядається певна поступливість Анкари перед Москвою у трактуванні положень Конвенції Монтрьо, враховуючи повідомлення про проходження протоками російських підводних човнів «Великий Новгород», «Колпино», «Краснодар» та «Старий Оскол», що є фактичним порушенням Ст.12 Конвенції.

На окрему увагу заслуговують плани Анкари, щодо будівництва альтернативного Босфору Стамбульського каналу. Не виключено, що факт створення цього каналу може спровокувати дискусії щодо поширення правил Конвенції Монтрьо на нього, як в цілому, так і окремих її положень. Також не виключено, що у майбутньому Анкара може прийняти рішення про будівництво додаткового каналу, паралельного Дарданеллам, що створить принципово нову геополітичну реальність в даній частині Чорноморського регіону та поставить на порядок денний необхідність перегляду правового порядку використання проток.

Можна припустити, що Росія розглядає перспективу будівництва альтернативних сполучних каналів між Середземним та Чорним морем як можливість створити новий правовий режим проходу суден в та з Чорного моря та обмежити можливість потрапляння в Чорне море військових кораблів, особливо, нечорноморських держав.

Додаткові підстави для російської військової присутності в районі Чорноморських проток та їх контролю можуть з’явитися після завершення будівництва Турецького потоку, оскільки Москва традиційно використовує таку інфраструктуру, як привід для військової, або розвідувальної діяльності.

Решта прибережних чорноморських держав фактично не має власних можливостей впливу на морську політику в регіоні з огляду на обмежені військові спроможності.

Грузія, наприклад, не має пріоритету розвитку власних військово-морських сил та натомість реалізує стратегію конвертації економічного інтересу впливових світових акторів в безпеку Грузії через їх участь у великих економічних проектах. Прикладом такої стратегії можна вважати одночасну участь компаній США та КНР у будівництві морського порту в Анаклії та залучення іноземних інвесторів в низку інших інфраструктурних проектів на території Грузії. Також Тбілісі успішно розвиває стратегію регіонального союзництва на базі спільних економічних інтересів, прикладом чого може слугувати розвиток тристоронньої безпекової співпраці між Туреччиною, Грузією та Азербайджаном для підвищення рівня безпеки спільних тристоронніх проектів. Тбілісі зацікавлений у збільшенні присутності НАТО та США в Чорному морі та, особливо, на Південному Кавказі.

Стратегія розвитку безпеки Румунії та Болгарії в Чорному морі, також спирається на НАТО. При цьому, Болгарія виступає суто у ролі споживача колективної безпеки, а інколи, навіть відіграє деструктивну роль, стаючи на перешкоді посиленню присутності сил Альянсу в Чорному морі, оскільки не вбачає для себе загрозу від політики Росії в Чорноморському регіоні.

Румунія, на відміну від Болгарії, з 2014 року зайняла досить жорстку позицію щодо дій Росії у Чорноморському регіоні та визначила їх як загрозу для себе. Відповідно, Румунія одразу після окупації та анексії Росією Криму заявила про потребу розміщення додаткових сил НАТО на території Румунії та фактично стала лідером та головною опорою для посилення активності НАТО у Чорному морі.

Незважаючи на позицію Румунії та Туреччини щодо потреби розширення присутності НАТО в Чорноморському регіоні, Альянс обмежився концепцією Спеціальної передової присутності, яка передбачає головним чином тренувальну та координаційну діяльність. Перебування кораблів НАТО в Чорному морі збільшилося за рахунок їх участі у спільних військових навчаннях (80 днів у 2017 р., 120 днів у 2018 р.). При цьому, ідея Румунії, щодо створення об’єднаних військово-морських сил чорноморських країн НАТО, була відхилена Болгарією.

Слід зауважити, що за відсутності оперативної колективної реакції НАТО на російську загрозу у Чорному морі, активну роль взяли на себе США, та деякі інші країни-члени НАТО (насамперед Великобританія та Канада), які фактично використовують морські навчання як можливість патрулювати Чорне море на ротаційній основі.

У червні 2014 році, США започаткували Європейську ініціативу запевнення (European Reassurance Initiative (ERI), завданням якої було забезпечити ресурсами зростання кількості військових навчань та розгортання додаткових військових спроможностей в Європі. Саме ERI фінансує Операцію «Атлантичне Вирішення», в рамках якої розгортається уся військова активність США щодо гарантування безпеки чорноморським членам НАТО, співпраці з чорноморськими партнерами Альянсу (в т.ч. Україною) та збільшення військової присутності США і їх союзників у Чорному морі.

Як в цій складній ситуації діяти Україні?

За другорядної ролі міжнародного права, як гарантії безпеки, лише держави з високою безпековою спроможністю (військова міць, безпекові союзи) здатні захистити власні інтереси. Високий запит регіональних країн на безпеку змушує їх активно групуватися у безпекові альянси згідно спільних інтересів, а там де це неможливо — розвивати двостороннє безпекове співробітництво.

Україна є державою, яка має обмежені можливості захистити свої інтереси в регіоні та у протистоянні російській агресії. Чинником ризику в цьому контексті є перебування України поза безпековими блоками, як глобальними, так і регіональними, що лише частково компенсується безпековою співпрацею з НАТО та США.

Головною загрозою, для України на Чорному морі, є агресивні наміри та дії Росії з подальшої дестабілізації південних регіонів України. Початковим етапом чого може бути встановлення російського контролю за судноплавством до чорноморських портів України: Одеса, Миколаїв, Херсон.

Контроль над Кримом та встановлення розвідувального обладнання на видобувних та бурових платформах української державної компанії «Чорноморнафтогаз» дають ЧФ РФ можливості ведення радіо- та радіотехнічної розвідки. Постійна військова присутність військових російських кораблів на цих об’єктах є демонстрацією «прав» РФ на дану частину акваторії Чорного моря.

Сам окупований Крим також є джерелом низки загроз як воєнного, так і не воєнного характеру. Згідно експертних оцінок, за останні п’ять років окупації Росія перетворила Крим на потужну військову базу з таким набором озброєння, яке дозволяє їй розширити зону ураження на більшу територію Західної Європи, Східне Середземномор’я, Південну Африку та Близький Схід.

Стратегічні наміри Росії свідчать про те, що Україна має враховувати військову загрозу з Криму як цілком ймовірну і до себе. І хоча військова загроза є конвенційною, у випадку Криму вона набуває гібридних характеристик через те, що розгортається поза правовим полем. Окупований Крим сьогодні залишається закритою територією для доступу міжнародних організацій та моніторингових місій. Міжнародна спільнота не має достатніх можливостей контролювати ситуацію на півострові, та бути до кінця впевненою у відсутності там, наприклад, ядерної зброї.

Розташування Криму робить півострів невід’ємною частиною майбутніх домовленостей щодо питань воєнної безпеки на Європейському континенті, рамки якої сьогодні зруйновані. У цьому контексті Росія зацікавлена ініціювати такі переговори, бо це створить додатковий майданчик для просування легітимізації анексії півострова. Сьогодні позаправовий статус Криму і безкомпромісна позиція України унеможливлює навіть початок такого діалогу.

Але, у випадку втрати Україною можливості впливати на політичний порядок денний щодо Криму в ЄС та НАТО, можна очікувати закріплення фактичного контролю Росії над Кримом і у міжнародному правовому полі.

Росія, однак, не може цілковито відмовитися від системи міжнародного права, адже її інтереси також потребують і правового захисту. Тому, починаючи з 2014 року російські правники почали просувати альтернативні інтерпретації фундаментальних норм та принципів міжнародного права стосовно принципів територіальної цілісності, непорушності кордонів та національного самовизначення. В морській політиці Росія втілює концепцію поширення суверенних прав на морський простір на противагу принципу свободи навігації.

Для України, як слабкої позаблокової держави, такий морський порядок несе ризики тривалої морської ізоляції з боку Росії. Додаткову небезпеку для України створює певна готовність країн ЄС до компромісу з Росією за рахунок інтересів України та міжнародна інституційна неспроможність в контексті конфлікту між Росією та Україною.

Крим перетворився на «сіру зону», територію, на яку міжнародні організації (ООН, ОБСЄ тощо) не можуть потрапити, навіть маючи відповідний мандат. В той самий час Росія використовує міжнародні організації та окремих європейських політиків для «нормалізації» нелегального статусу півострова. Прикладом можуть служити візити окремих європейських політиків у Крим і відсутність належної реакції з боку міжнародної Федерації товариств Червоного хреста і Червоного півмісяця, а також Міжнародного Комітету Червоного хреста на незаконну діяльність Російського Червоного Хреста в Криму.

Новою загрозою, яка в останні роки набула чітких обрисів, є впровадження Росією інструменту заручників у площину міждержавних відносин. Сьогодні політика Росії із затримання та ув’язнення українських громадян набула масового характеру. Росія блокує переговори та процес обміну в’язнями та відкрито заявляє про політичні вимоги.

В цьому контексті особлива роль належить українським морякам, захопленим росіянами 25 листопада 2018 року у міжнародних водах Чорного моря. Утримуючи українських моряків, Росія порушує не лише Конвенцію ООН з морського права, але й Женевську Конвенцію 1949 року про поводження з військовополоненими. В міжнародному правовому полі немає однозначної позиції щодо логіки правового трактування даного факту агресії. Така невизначеність сама по собі створює для України ризики затягування процесу звільнення полонених моряків, однак набагато суттєвішою загрозою може бути відсутність міжнародного примусу звільнити полонених моряків навіть за умови позитивного судового рішення. Безкарність Росії в цьому питанні може спонукати її повторити такі дії стосовно українських військових суден та екіпажів в будь-якій іншій частині Чорного моря.

Враховуючи те, що силовий чинник має пріоритетний вплив на формування міжнародного порядку денного в Чорноморсько-Азовському регіоні, перед Україною стоїть завдання посилення своїх військово-морських спроможностей та збільшення військової присутності своїх союзників — НАТО та окремо США, Великобританії, Канади.

Для руху на цьому напрямку необхідно з одного боку переконувати держави-члени НАТО у необхідності створення флотилії НАТО у Чорному морі, а з іншого — сприяти правовому режиму максимальної відкритості Чорного моря для військових кораблів нечорноморських держав.

Захист національних інтересів у Чорному морі потребує від України вирішення завдання із забезпечення безпеки морських шляхів, що ведуть до українських чорноморських портів та реалізації своїх прав на освоєння чорноморського шельфу.

В інтересах України створити максимально сприятливий для себе клімат міжнародних відносин з іншими чорноморськими країнами як у двосторонньому, так і багатосторонньому форматах. При цьому слід враховувати, що пріоритет регіональної взаємодії та інтересу чорноморських країн знаходиться сьогодні переважно у безпековій сфері. Україні в цьому контексті варто приєднуватися як до тих альянсів, які вже оформилися, так і пропонувати нові ініціативи.

Чорноморсько-Азовська політика України також має вирішити завдання з політичної та економічної ізоляції окупованого Криму та сприяти зниженню можливостей для російської присутності на півострові. Оскільки це завдання сьогодні може вирішуватися лише в політико-правовому полі, то необхідно вжити максимальних дипломатичних та юридичних заходів з перешкоджання морській та повітряній комунікації окупованого півострову із зовнішнім світом.

Також необхідно забезпечити належне правове і дипломатичне реагування на усі випадки правопорушень Росії в Чорному та Азовському морях, включно з екологічними правопорушеннями (незаконна діяльність в Каркінітській затоці в порушення Рамсарської Конвенції 1971 р.) та з правопорушеннями в сфері Глобальної навігаційної супутникової системи.

Україні також варто розглянути можливість ініціювання питання перегляду правил судноплавства по р.Дунай для військових суден недунайських держав. В цьому контексті потребує перегляду статусу Росії як єдиної недунайської країни-учасниці Дунайської комісії.

Отже, українській стороні на даному етапі варто доповнювати свої зусилля у політико-правовій сфері ефективною безпековою взаємодією з регіональними та стратегічними іноземними партнерами з метою протидії агресивним намірам РФ в Чорноморсько-Азовському регіоні. Така діяльність має мати системний характер та корелюватися з чітко визначеними напрямами військово-політичної та економічної стратегії України в регіоні.

Очевидно, що конфліктна ситуація не матиме швидкого вирішення. Водночас, лише планомірна робота дозволить у перспективі перетворити Чорноморсько-Азовський басейн із зони підвищеного ризику на територію взаємовигідного міжнародного співробітництва.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here