Фото Евгения Кравса 21.10.13 Скорик Мирослав

Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, академік Академії мистецтв України, професор Національної музичної Академії України імені П.І.Чайковського, повний кавалер  ордену « За заслуги»…  Не  вистачить хвилини, щоб перелічити усі регалії відомого українського композитора та метра класичної музики Мирослава Скорика.

Але як він досяг такої висоти? Спеціально для «Міжнародного кур’єра» композитор розповідає про свій творчий шлях.

Мирослав Скорик народився 13 липня 1938 року в родині українських інтелігентів у Львові.

«У мене мама і батько були музиканти за станом душі. Батько – науковець, мама викладала… Удома було піаніно і мені завжди подобалося грати на   ньому. Ноти я вивчив самотужки і щось там вигадував за інструментом – і  мої родичі зауважили, що у мене такий потяг. Спочатку вони не хотіли віддавати мене до музичної школи: батько вважав, що це, так би мовити, важка праця  і не завжди вона є до вподоби. А ще вона вимагає багато труду  і не знати, що з того вийде…  Але так склалося, що одночасно я пішов до першого класу і батько вирішив мене познайомити з нашою родичкою Соломією Крушельницькою, до якої мене привели. Власне,  вона і  зауважила у мене абсолютний слух і настійно рекомендувала батькам відправити мене  до музичної школи. На другий день я вже пішов у Львівську музичну школу-десятирічку. Я був дуже задоволений. І так я розпочав навчатися  музиці».

Так за порадою Соломії Крушельницької, відомої оперної співачки, що була родичкою Мирослава Михайловича, визначився творчий шлях майбутнього метра.

Перша мелодія. Хвилюючий спогад. Як же митець придумав свою першу композицію?

«Спочатку я не розумів, а що ж таке  натхнення.. Ноти я знав, бо мати грала на фортепіано, а тому мені захотілося щось самому придумати. У Букварі  були тексти віршів і  я вирішив на ці тексти написати музику», – розповідає композитор.

В 1948 р. родину Скориків було репресовано та вислано в Сибір за неправдивим наклепом. На засланні Мирослав Михайлович продовжує свою освіту. Вчиться грі на фортепіано в учениці С.Рахманінова, Валентини Канторової, навіть виїздить на різні конкурси. Також опановує гру на скрипці під керівництвом батька своєї однокласниці Володимира Панасюка.

Лише після смерті Й. Сталіна в 1953 р. репресії послабились. Мирославу дозволили повернутися до Львова з «чистим паспортом» (що давало право виїзду в будь-яке з міст СРСР). Переїхавши до Львова, Скорик оселився в сестри батька Ярослави Біганської, яка допомогла знайти репетиторів для підготовки до вступу в Консерваторію.

Але творчий шлях не був би творчим, якби талановиті люди іноді не  розчаровувалися і не мали бажання все покинути…  Такі моменти потрібно долати, пересилювати себе і йти далі. Саме так і зробив композитор не без допомоги оточуючих, що вірили у нього.

 «Безперечно бувають у кожного такі часи, коли, з різних причин, хочеться чимось іншим зайнятися або щось не вдається. Композиторам це особливо притаманне: митець хоче, щоб його твір подобався, щоб його хвалили. І якщо автор  отримує несхвальну  відповідь колеги чи слухача, Ви розумієте, це для нього дуже боляче. Він починає думати, чи він правильно тим займається… У  мене також були такі періоди. Часами я навіть не ходив до музичної школи. І не тому, що мені там могло щось не сподобатися, а тому що я, чесно кажучи, захоплювався футболом. А потім, знаєте, як в творчому житті… Деякі концерти гарно проходять, а деякі дістають негативну оцінку – і ти переживаєш. Але завдяки вірі батька у мене я долав такі моменти, а він слідкував, щоб я не покинув саме дорогу композитора», – розповідає Скорик.

У 1964 р. Мирослав Скорик  пише  музику до стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Параджанов хотів знайти музиканта, що був би  близьким саме до народних джерел. Послухавши один з творів Скорика, він одразу сказав: «Этот композитор будет писать музыку к моему фильму». Але Скорик розповідає, що спочатку не хотів працювати з відомим режисером.

«Східні люди одразу переходять на “ти”. А я людина західна, мені таке не до душі. Окрім того, я  дивився його фільми, які були в прокаті і вони мені не подобалися.

Я відмовився. Але Параджанов така людина: якщо вирішив, не поступиться. Він ще раз приїхав, ми поговорили більш серйозно, і відтоді в нас була прекрасна праця, абсолютно прекрасні відносини – дружні, ввічливі. Я поважав його, а він – мене», – згадує музикант.

Подивившись “Тіні забутих предків”, російський композитор Дмитро Шостакович надіслав українському колезі листа з компліментами.

«Я був дуже зворушений. Це було для мене велике потрясіння», – каже метр.

у 1963-1966 роках Мирослав Скорик викладав композицію у Львівській консерваторії, а з 1966 р. і до тепер  викладає композицію у Національній музичній Академії України імені П.І.Чайковського.  Одним з перших його випускників був Є. Станкович (1968), серед аспірантів – І. Карабиць та А. Гаврилець.  З 1999 — завідувач кафедри історії української музики в НМАУ. Паралельно викладає у Львівській консерваторії,  серед випускників  якої М. Скорика багато талановитих  композиторів, наприклад,  М. Швед.

З 2002 — художній керівник фестивалю «Київ Музик Фест». У 2005 — голова журі фестивалю «Червона рута», у 2006—2010 роках — співголова Національної спілки композиторів України. У квітні 2011 року був призначений художнім керівником Київської опери і  на цій посаді пропрацював до 2017 року.

Який же рецепт створення музикального шедевра? Мирослав Скорик ділиться досвідом:

«Спочатку потрібен певний момент, щоб знайти певну ідею, музичну, в даному випадку, яка би подобалася, з якою б хотілося працювати. Вона або приходить, або ні, чому так – невідомо. Але якщо вона прийшла, то все вирішує праця. Треба думати, як далі цю ідею розгорнути, щоб вона була побудована по формі. У різних композиторів це відбувається по-різному. У деяких, наприклад, у Моцарта так було, музика створюється одразу в голові – потрібно лише встигнути запам’ятати. А деякі мусять записувати, робити варіанти. От Бетховен, як писав теми до своїх симфоній, то  часто у нього було по 15-20 варіантів якоїсь теми. Також важливо створити  свій власний стиль і говорити своїм голосом. Ось це і  є, власне, праця. Велика праця. Якщо немає труда – нічого не вийде. Композитор має працювати, як швець, чоботар тобто…».

Отже, не лише натхнення керує митцем. Творчість – то є тяжкий труд, що становить головний  інгредієнт у рецепті створення справжнього, вишуканого шедевру. Форми, сольфеджіо, гармонія, композиція – все це великі науки, якими спочатку потрібно оволодіти, щоб назватися творцем музики і поринути у цю велику таємницю вже загартованим.

Що ж можна сказати про класичне виховання сучасних українських музикантів? На якому воно рівні і чи є проблеми у цій галузі?

«В Україні виховання професійних музикантів є досить на високому рівні. Ми вчимося 7 років у музичній школі, потім у муз.училищі, потім ще 5 років консерваторія, 3 роки аспірантура. Так що за цей час можна навчитися усіх премудростей і досягнути результатів. Але у нас є і проблема. Я не маю на увазі музикантів, але загальна маса не має музичного виховання. Наприклад, уроки музики у звичайних школах: вони на дуже низькому рівні. Навіть ще коли я навчався у звичайній, не музичній школі, у нас було багато уроків музики. Зараз вони зникли. Більшість людей не знає ноти, не знає, що таке сольфеджіо, не може заспівати чисто. Тому вони часто захоплюються музикою примітивною і нецікавою. На  Заході (для прикладу),  заняття музики в кожній школі: діти вивчають музику і рівно інтонують. Тому вони можуть відчути задоволення від класичної музики, зрозуміти її напрямки. А у нас якщо чують музику Чайковського, то думають, що буде мінятися уряд. Відчувається , що багато людей мало обізнані, виховані у царині МУЗИКИ  і це провина загальної середньої школи. Китайці, наприклад, дослідили, що заняття фортепіано допомагають дітям перейти до різних складних наук, математичних формул, тому що розвивається відповідна координація. У них поголовно всі купують піаніно. У цьому також щось є. Та й у нас добре, що хоч народні пісні можуть заспівати, хоча й фальшиво. Хоча, звісно, професійна наука у нас на високому рівні. У нас прекрасні артисти, піаністи..».

Те, над чим Мирослав Михайлович працює зараз, він тримає у таємниці, адже каже:

«Тут я є дуже забобонним, тому що переконаний, якщо вже щось кажу, то відчуваю, що потрудився і продовження дається важко. Відчуваю, ніби себе зрадив і вже тоді запал тяжко вернути».

Зараз в Україні класична музика стає дедалі популярнішою. Концертні зали забиті, молодь цікавиться симфонічним оркестрами, оперними театрами тощо.

«Був абсолютний відхід від класичної музики. Але зараз вона лунає звідусіль: концерти, оперні театри, компакт-диски. Молодь починає слухати та розуміти класику. Але пройде час, знову настане злам, прийдуть нові ідей. А композиторство – то є мистецтво почуття. Музика – як життя, непередбачувана. Важко за нею встигнути.  Музика  є великою таємницею».

Карина Кошель