Цими днями у Берліні відзначають 30-річчя падіння Берлінського муру. Тоді, восени 1989 року, 40 років після заснування Німецької Демократичної Республіки, комуністичний режим доживав останні дні. Десятки тисяч людей маніфестували на вулицях Лейпцига, Східного Берліна, вимагаючи свободи і демократії.

9 листопада член політбюро ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини Ґюнтер Шабовскі під тиском громадськості заявив про можливість приватних поїздок за кордон без поважних причин. Це спричинило колапс в роботі контрольно-пропускних пунктів на кордоні з Західним Берліном. Влада змушена була відкрити шлагбауми.

Усе сталося раптово. Хоч ще на святкуванні 40-річчя НДР Франсуа Міттеран заявляв про тверді наміри розвитку двосторонньої співпраці.

Мур, споруджений комуністами у 1961 році, стримував бажаючих залишити НДР. Бажання подолати цей мур призвело до сотень жертв. Стремління до втечі на Захід свідчило про його переваги  і  врешті-решт визначило його перемогу у холодній війні.

Падіння муру знаменувало початок нової доби –  кінець пєрєстройки, розпуск КПРС, розвал СРСР, утворення незалежної Української держави. Радянські війська залишили країни так званого соцтабору. Німеччина об’єдналася. Вибори на її східних теренах відбулися щойно через шість років. (Ілюстрація до формули Штайнмаєра.)

Серед службістів, які позбулися пристойного зарібку в НДР, опинився і нинішній хазяїн Кремля. Звісно, облом. Роками пізніше він назве розвал Союзу трагедією.

Лише політичне, економічне, військове пресингування, санкційний зашморг, практикований передусім Рейганом і Тетчер спричинив ослаблення кремлівської потуги. Нині історія цілком могла би повторитися.

Тоді радянські війська в Німеччині принаймні могли позиціонувати себе у ролі визволителів. Сьогодні ж режим Путіна в Україні не може теревенити про визволительство, Росію як гаранта стабільності. Хоч на початку агресії про таке йшлося. Роспропаганда ввела в обіг штамп “руская вєсна”. Не склалося. Тому й – їхтамнєти.

Нині мур перемістився на лінію розмежування, по суті – лінію фронту між Росією і Україною. Створеною жертовними зусиллями тисяч патріотів-добровольців, які зупинили агресора. На нашій землі. Це – цивілізаційна межа, яку “рускій мір” посунув вглиб нашої території. З волі Божої  Україна разом з цивілізованим світом намагається відновити контроль   над своїм кордоном з РФ. Натомість неситий сусід плекає наміри посунути її в сторону Атлантики. Збереження особистої влади штовхає Путіна в цьому напрямку. Звідси його анахронічне бачення держави, кордони якої ніде не закінчуються! Звідси й готовність доводити “правоту”   буками, градами…

Мури бувають різні. Скажімо варто забрати паспорти і не дати виїздити за межі місця поселення, як було з селянами за радянських часів. Лети!..  Тільки дуже низько й недалеко. Чи пісня про “широку страну”, “гдє так вольно дишет человєк”, яку крутили в ефірі десятками років, обпавутинила мізки не гірше, ніж колючий дріт концтаборів… Як і нині цілодобово нав’язувані пропагандистські кліше, які формують сталі нейронні зв’язки у мізках глядачів за поребриком – про “хунту”, “укрів-фашистів”, “розп’ятих мальчиків” тощо.

Огороджують рабів. Тих, котрі знають, що вони – раби, і тих, котрі цього не усвідомлюють. Зрештою, мури не потрібні рабам, які щасливі з свого рабства. І тихо собі сплять. Сплять. І світ це бачить. Либонь чули, як генсек НАТО Столтенберг цитував нам Шевченка у ВР?

Чільні європейські політики під тягарем власних проблем, може, також  мають спокусу приспати українців. (Тих, котрі й так готові спати.) Не усвідомлюючи, що ця межа на Сході України слугує епідермою.  Нашою і цивілізованого світу. Межа, за якою – світ мертвенності.

Нині мур вибудовується нами. І це – не “мур ганьби”, як називали самі німці Берлінську стіну. Це – мур ради виживання. На жаль, він серед нас, проходить крізь нас, кожного з нас. Мур як дамба. Коли розвалювати його, боюся, що душа, наша колективна, може розчахнутись… І ми враз опинимося  у світі якогось мерзенного багна…

Гадаю, що ніякі існуючі формати не принесуть миру в Україну. Це технологічні процеси. Мінський чи нормандський формати – це фігові (кращі з фігових) листочки для прикриття ворожих намірів Кремля. “Разводняк”, який Росія і Україна трактують по своєму. Тільки організована сила, сильна духом правди, справедливості може чинити спротив агресору. У цьому контексті на тлі угодовства Заходу, яке вже дозволило Гітлеру здійснити Аншлюс, і, скажімо, пакту Молотова-Ріббентропа, вирізняється лінія Маннергейма – ефективна межа спротиву фінів радянській загрозі.

Якщо ми хочемо мати самостійну Українську державу, навіть без консолідованої позиції країн Заходу, ми самі маємо консолідуватись і чинити спротив. Ми приречені на тривале протистояння з Росією, яке вона  намагається  робити  кривавим.

Дружні й партнерські стосунки, навіть стратегічне партнерство Росія бачить лише крізь призму свого домінування. Ще Енгельс писав: “своїм постійним втручанням у справи Заходу ця імперія  порушує нормальний поступ нашого розвитку і чинить це з метою завоювання для себе таких географічних позицій, які забезпечили б їй панування над Європою…” Що сказати! Класик.

Німеччина вижила і розвинулась завдяки ядерній парасольці НАТО (США). Не пригадую, щоб Росія наважилась колись на пряму військову агресію проти якоїсь країни НАТО. Отже, було б життєво доречно разом з НАТО вибудовувати безпековий мур. Зрештою, НАТО ніколи не зазіхало на терени Росії. Власне, щоб Захід не горів бажанням запросити нас у свій військово-політичний альянс, Росія й організувала сепаратистів та їхтамнєтів. То чи зацікавлена вона у нормандському форматі, який підтримував сценарій виведення з Донбасу  її військових і наймитів за поребрик для проведення там чесних виборів? Але нам своє робить.

Шануймося!

Володимир Караченцев

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here