«Поезія» – грецькою ποίησις  тобто «творчість» (від ποιέω  – «творю»). Йдеться про творення словом. Творення образів через використання мовних засобів, певним чином ритмічно скомпонованих.

Світ починається зі Слова. Так у Святому Письмі. Нація починається зі Слова. Світло – лоно, яке виношує Слово. Світлоносить. І Поет починається зі свого слова.

Поетові дано чути божественне, гармонію сфер. І нотувати (бачите – конотація: ноти). А вже «псаллейн» (грецьк.) – грати на струні, змусити струну вібрувати – «псалмос». Пісня. Слухаєш псалмоспів – душа вібрує. У космічній тиші. Вічній. Хоч і вона ж вібрує. Мовчати – це занотовувати. На пергаменті душі.

Втім, Поезія є простором Духу, простором беззастережної реалізації свободи (поета) – наживо, простором бунтарства. Не заради епатажу, звісно. Для поета є органічним розуміння невідворотності сягань граничних смислів.

Справжні поети тому стають дисидентами, політв’язнями. Таке я примірковував собі, сидячи на урочистій академії у Львівській опері з нагоди 80-ліття Поета Ігоря Калинця. Ювілеї. Гарної суспільно-значимої події, зрештою. Ювіляр почував себе ніяково на сцені. Нудився? Він ніколи не був актором. Тим більше у цей, за його словами, непевний час святкувати якось душа не лежить… Намовили, –  пояснив. Згадував інші часи? Не такі вже й далекі: коли «спочатку Антонич, потім прокурор Антонєнко… »

… «на моїм посвідченні місяць поклав вищерблену печатку… 
тут мій власний відтиск пальця вмоченого у калиновий сік…                                                                          мої вірші подряпини-граффіті в одному примірнику на серці
»…

Виглядав притомленим… Лише голоси хористів «Трембіти» і «Україна. Хресна дорога» – довершена кантата Віктора Камінського на слова самого Поета врівноважили його і атмосферу свята. «Многая літа!» – хор співав разом з усіма глядачами.

Поезія – посестра вічності. Тому поет не має віку. (Слово «ювілей», отже, якось не корелюється з живим Поетом.) Це тільки у нас прижилося: шестидесятники, семидесятники…  Для обліку. Бо – соціалізм. По суті ж, або ти – поет, або ні. Паспортні дані, особливі прикмети, обліковий формуляр для кадровика кумедно зайві. Правда, шістдесятники – окремішня категорія – перші з плеяди інтелектуального руху спротиву тоталітарному режимові.

У світі, де рулить олжа і бабло, поезія бере вірою в базові принципи: свобода і чистота помислів, справедливість. Поезія засадничо не може бути фальшивою, лукавою, корисливою. Поета можна загнати в юрбу, навіть змусити кричати «розп’яти!». Поет може сам розп’ятися. Його можна купити – уярмити славою тощо. Поет і світ тоді втрачають чуття і голос.  Поезія втрачає світло, самоанігілюється.

Поезія – сфера алхімії і пророцтв. Містичний процес. Ближчий до невидимих біохімічних процесів, які лежать в основі творення образів, інформації, її передачі. Кодифікації світу. На рівні хромосом. Атомізації світу, як це відчував Сальватор Далі. Поет – віщий, пророк…  Серед лепрозорію. Гірше, коли на руїнах світу. Пророк, який зчитує коди. Але й програмує. Поет формує культурні коди доби.

Усе, що нас оточує має числовий вимір: числа календаря, годинника, податковий код… Від Книги чисел до тотальної оцифрованості сьогодення. Ми також є сумою чисел. Кожен зокрема. І нація сукупно (уявіть собі – помножте на 70 мільйонів!) Температура тіла, пульс, кровяний тиск, розміри, ідеальні числові параметри будь-якої частини тіла. Поезія чисел. Поезія у числах. Уявіть довершену красу сонета digital. Сонет – чи не найвишуканіша форма поезії. А їх – десятки жанрів, придуманих шумерами, арійцями, трубадурами, китайцями, японцями… Але за вікном – цифрова ера. Віндовз. Вікна. У майбутнє. Твіттер. SMS. Instagram. Звуження сфери друкованого слова. Поетичного. Читай: сфери духу.

Можливо, тому поезія зникла з суспільного простору. Як метелики з екологічно забрудненого середовища. Годі мріяти про стадіони. Останній бар’єр перед лавиною тотального омасовіння?

Втім, дехто у Франції говорить про геопоетику. Це сфера політики майбутнього? Ноосфера політики? Поезія має універсальний смисл. Чи можна говорити про її вплив на процеси глобалізації? Принаймні, вона формує культурні параметри, але вертикальних площин. Є інструментом естетики глобалізації? Універсалізації, але вищого порядку? Протиріччя? Raison poétique vs raison politique. Поетичне раціо супроти політичного. Нутро поезії радше бунтарське. Це мова вогню. Магма.

Так, світ змінюється надто швидко. Людина не встигає визначити своє місце у ньому. Виникає екзистенційний вакуум. Поезія пошуковує істини. У ній самій є правда. Її важко визначити логічно. Вона витесується із зіткнення логіки і метафізики.

Кожна мить зіткнення містить одкриває при спалаху якусь таїну, потенційну вість. Откровення. Я відчуваю це, як процес. Таїна (може, й істина) одкривається частково. Мабуть, це залежить від поета. Від його готовності до сприйняття. Для людей  це лежить у майбутньому. Поет наживо спостерігає народження інакшого, приодкриває якісь грані прийдешнього. І, тяжіючи до буттєвої повноти, намагається утримати грядущі смисли…

Ігор Калинець пройшов свою хресну дорогу і власною морально-етичною поставою, лицарською вдачею, духовною снагою й інтелектом вкарбував своє ім’я в історію України, яке пам’ятатимуть нащадки. Став естетичним символом доби. Форматував її культурні коди.

Кожен рядок написаний ним, «терниною, витягнутою з ноги невольничої музи» це є глибинна смислотворча поезія. Істинна. Вільна від «поліпів політики». Калиново-сопілково лунала вона у часи зневіри й поневірянь і світ знав, що ми є. Відлунюватиме вона у піднебессі й прийдешнім поколінням. Нація, яка народжує такого Поета – не раби. Вона має голос. Отже, майбутнє. Він же своїми творами уособлює духовну тяглість віків, творить нові смисли і забезпечує їхній рух в парадигмі вічності. Без патоки патосу.

P.S. По суті, ми нація, держава відсвяткували ювілей епохи. Що бракувало мені на ювілейному вечорі? Може, відчуття відсутності розуміння повноти буття держави у значної частини суспільства. На жаль, і у керманичів. Ми маємо поета достойного найвищих спільнотних пошанувань. Начебто вшановуємо. Нарахував шість грамот різних рівнів, квіти. Правда, ні однієї державної нагороди. І тривалі суспільні розмови з приводу Нобелівського лауреатства для когось з українських літераторів. Безплідні. Починаючи від Івана Франка. Але тоді ми не мали держави.

Не применшуючи достоїнств обраних «нобелістів», не зазіхаючи на чиюсь славу, не нарікаючи на долю (на що іноді хибуємо), висловлю не тільки власне переконання: маємо достойних, з якими конотується Україна. Серед них вирізняю Ігоря Калинця. Видається, настав час для консолідованих дій урядових і громадських структур, щоб просувати творчість наших достойників у світовий простір (світовий рівень у них є), спільно працювати на результат заради іміджу держави.

Пригадую, наприкінці вісімдесятих, свою розмову з групою провансальських поетів у садибі-музеї Фредерика Містраля у Майяні. До слова, Містраль – поет, науковець, лауреат Нобелівської премії 1904 року. Був одним з лідерів руху за незалежність Провансу. Мої співрозмовники були активістами руху за культурну автономію краю… Бідкалися, що молодь не розмовляє рідною мовою, ба не знає, хто такий Містраль…  Найстаршому з поетів Шарлю Гальтьє було вже за дев’яносто…  Він говорив це зі сльозами в очах…  А сам Містраль, він, Поет належить вічності…

Шануймося!

Володимир Караченцев