Реванш. Слово із загрозливо шиплячим закінченням. Cловники тлумачать його як відплату за поразку, невдачу, програш у чому-небудь. Радянська преса надуживала ним, живописуючи вуличні акції “фашистських молодчиків” (неонацистів) у Німеччині, чи навіть у Франції (йшлося про оасівців чи правих з Нацфронту Лє Пена). Страшили народ реваншистами, які піднімають голови… “Враг нє дрємлєт”, “фашизм нє пройдьот” – такими ідеологемами пістрявили тоді статті про “безчинства” фашистських “недобитків”… Загалом ці два поняття “фашизм” і “реваншизм” сприймалися тоді цілком суголосно. І реально. Для промитих мізків.

І ось знову знадобилося старе ремесло сіяти олжу, ненависть, розбрат. Імперські “барабанщики” холодної війни і гарячих воєнних авантюр дістали з пліснявих комор запилючені сувої призабутих мантр і знову почали лякати і власних, і чужоземних громадян фашистами, нацистами, бєндєровцамі, і свят-свят (!)  – “жидобєндєровцамі”, від яких життя не стало “рускоязичним” “наукраінє”. Аж довелося “спасати” бідолаг усіма можливими буками-градами, танками тощо, які “укропи” чомусь позалишали у забутих копальнях… Росія надсилала ешелонами і фурами “гуманітарку”. Виключно.

Правда, з боку спасителів міни і снаряди сипались тоннами на голови тих же рускоязичних… Але це, вочевидь, деталі… Як завжди, контора спише. Як і свої “двухсоті”. А “баби нарожают”, за висловом спасителя Жукова. Барабанний бій спецпропагандистів мав перекривати звуки суто російської зброї, яка плюндрувала Донбас. А стогони “розіп’ятих хлопчиків” і передсмертні зойки “тлумлених снігурів” мали консолідувати тіла й душі російських патріотів, збурених “звірствами нациків”, мотивуючи їх на подвиги. Проти осоружних фашистів.

Слово “реванш” вигулькнуло у суспільному полі в контексті перипетій передвиборчих місяців. Його поява пов’язана з побоюваннями частини громадян щодо можливості реставрації домайданної проросійської влади і відповідних векторів політики. Мотивацією побоювань стали повернення в Україну одіозних чиновників тодішнього режиму і скандали з їхньою реєстрацією у кандидати в нардепи, заяви щодо можливості регіонального статусу російської мови, перейменування вулиць… Словом, аргументи назбируються… Суспільство наелектризоване…  Втім, маю надію, що розвернути вектори, кров’ю накреслені народом на майданах, уже не вдасться. Спроби реваншу можуть призвести до нового майдану і… Якраз у цьому криється велика небезпека дестабілізації і хаосу. Саме цього й чекає Путін з його військом на нашому кордоні.

На жаль, “папєрєднікі” вибудовували радше бутафорні форми інституцій та ідеології української державності, дбаючи передусім про власні інтереси. Тому фрустрований і дезорієнтований народ масово висловив їм усім вотум недовіри. Усім, які правили впродовж 28 років. Тож, залишається відкритим питання, поставлене ще колись Леонідом Кучмою: “Що ми хочемо побудувати?” Правда, тоді ми не вели гарячої війни зі знавіснілим сусідом. Зрештою, питання “що будувати?” стоїть на порядку денному і в європейських країнах, і в євроструктурах. Там голоси популістів, підживлюваних Кремлем, про необхідність діалогу з Росією, яка зухвало продовжує попирати міжнародне право і європейські цінності, лунають дедалі гучніше. Втім, поновлення Росії в ПАРЄ – беззаперечний факт реваншу. Словом, є щось шипляче і повзуче в повітрі…

У день цих виборів проходив повз філармонію і пригадав концерт всесвітньовідомого скрипаля Олега Криси. 2012 року. У рамках фестивалю “Контрасти”. Тоді країна також жила парламентськими виборами. Я власне запам’ятав контраст емоційного піднесення, яке панувало в залі, з атмосферою мирських страстей за його межами.

Обираючи твори для виступу, Маестро розважував, очевидно, з погляду вічності. Йому було легше, ніж нам, пересічним. У наших виборах. Він обрав безсмертних – Бетховена, Моцарта, Равеля, Брамса  і  Альфреда Шнітке. Особливо Шнітке. “Кончерто гроссо №3 для двох скрипок, клавесина і струнних” був написаний геніальним композитором власне з присвятою О.Крисі. І виконувався у Львові вперше.

Скрипаль заворожив зал інтелігентною манерою виконання і шляхетною поставою: аскетична простота, безпафосність. Запам’яталася його сонячна посмішка дитини. Прозорість. Але й глибина. Звивистою стежиною уривчастої мелодії – десь попід небом, янголино він проводив слухача над урвищем потойбіччя. Насправді не тривога – страх володів залом. Однак під омофором Майстра слухачеві було безпечно. Вона, ця музика, позостане у мені. І я – у тому просторі.

Осягання світу піццікато. Коли нота за нотою бархатисто – делікатними дотиками смичка, скрипка слухняно формує простір твору. Душа Скрипаля, уважна до коштовних деталей твору, не дає жодній ноті пощезнути в лабіринті партитури – заповнює цей простір аж до світлих готичних склепінь небес, аж до маревних потаємних підземель. Душа слухача поринає в апокаліптичні видива митця, виринає з видінь, підіймається до чистого неба, сходить на п’єдестал… на ешафот, потрапляє у інший вимір. Це – енігматичний Шнітке. Притягальна музика. Упізнавана й неповторна. У талановитому виконанні “Віртуозів Львова”. Власне Шнітке. Загальний катарсис як результат спільництва.

Про це ми говорили за філіжанкою чаю з Маестро та його дружиною піаністкою Тетяною Чекіною. Тоді.

Пригадав також свої зустрічі власне з А.Шнітке. На чаюванні у Миколи Самвеляна. У Москві. Були ще Сергій Авєрінцев, Андрій Бітов… Це було значно раніше – наприкінці вісімдесятих. Тоді перебування серед таких особистостей видавалося сном. Тепер – це майже переконання.

Чому реванш – це не повтор кращого, справжнього, доброго? Чому – це завжди помста, відплата, повтор, рецидив гіршого? Зловтіха темних сил. У зла немає цінностей. Зло не може визначати і чинити справедливість. Реванш для зла – це форма його існування.

Реванш зла. Це почалося саме тоді, коли це “краще”, “добре” уявило собі, що зі злом покінчено. Народ вимагав перемін. І вони проявилися. Як “реальність” на чутливому фотопапері. Хоч видавалося, що варто лише було показати злу його ж відображення на фотовідбитку, у дзеркалі (чи у журналі “Огоньок”, скажімо) і воно вжахнеться і переміниться. Принаймні відійде. Принаймні усім стане очевидно, де – зло, а де – добро. І що треба обирати. І куди та з ким рухатися…

Реванш зла. Це почалося саме тоді, коли добро уявило собі, що зі злом можна домовитися. Нерозуміння суті зла. Щоби домовитись, потрібно стати його частиною.

Шануймося.

Володимир Караченцев