В процесі реінтеграції окупованих територій Донбасу невідворотно постають питання на кшталт “кого ми приймаємо назад?”. Звичайно, мова йде про ідентичність населення, що в процесі реінтеграції підлягає поверненню в адміністративно-управлінську структуру України. Але це питання актуальне для українського суспільства в цілому, яке, маючи складну регіональну структуру, не змогло виробити об’єднавчої системи цінностей та національних символів. Саме це уможливило для Росії окупацію частини українських територій. Сепаратизм в Україні – це доведені до крайності відмінності між регіонами, що були використані російською стороною під час порушення територіальної цілісності нашої держави.

І якщо сьогодні ми можемо віднайти ознаки того, що на підконтрольній території політичний клас намагається обережно знайти певний спосіб об’єднання або, принаймні, тимчасового зняття протиріч між регіонами, то політика пам’яті та ідеологічна робота російської пропагандистської системи в ОРДЛО полягає у закріпленні чітких культурних бар’єрів з Україною. Втім, це не означає відсутності можливого сценарію повернення цих територій Росією на вигідних для себе умовах.

Одним із механізмів цього процесу, є негативна консолідація. Сам термін не новий. Свого часу, наприклад, його використовував директор Левада-Центру Лев Гудков, характеризуючи процес повільної ерозії російського суспільства. Загалом, під негативною консолідацією розуміється соціальна консолідацію за принципом заперечення: “ми знаємо, ким ми є, лише після того, як дізнаємось, ким ми не є, і часто лише тоді, коли знаємо, проти кого ми”. Тобто – це консолідація протистояння. В її основі лежить фокусування та закріплення протилежних ідентичностей, символів та смислів. Таким чином, результатом закінчення збройного конфлікту на Донбасі може стати конфронтація ідентичностей всередині однієї країни.

Саме цей процес негативної консолідації продовжує відбуватись в ОРДЛО.

Для цього є об’єктивні причини. Серед них, крім політичних задач, є відсутність ідеологічної та культурної цілісності “Л/ДНР” та досить низький рівень лояльності до місцевої влади.

Виявляється, що населення в “Л/ДНР” не є монолітним у своєму відношенні ні до самих “республік”, ні до сценаріїв реінтеграції в Україну, ні до інтеграції в Росію, ні у своїй ідентичності, ні в оцінках самого конфлікту. Зокрема, аналітичний центр ZOiS подає такі дані[1]:

По обидві сторони лінії розмежування населення орієнтоване на закінчення війни. Крім цього, в “Л/ДНР” спостерігається запит на визначеність статусу цих територій, та дистанціювання від війни, яка багатьма розглядається як конфлікт еліт за контроль над регіоном.

До найбільших проблем для населення по обидві сторони відносяться такі, як: рівень захищеності і безпеки, а також збитки, внаслідок війни. Населення знаходиться у стані тривалої невизначеності, що і збільшує запит на зміну цього стану.

Значною загрозою для “Л/ДНР” залишаються широкі можливості для солідаризації населення. У першу чергу, необхідно пам’ятати, що “республіки” виникають в межах регіонального кластеру Донбасу, а отже вони певним чином “вбудовуються” у цілісну систему, розділяючи сформовану соціальну спільноту. Тому, лінія розмежування розділяє одне населення, яке зберігає соціальні зв’язки. Наприклад, мережу міжособистісних відносин, яка охоплює і вільні, і окуповані райони Донбасу. Крім цього, поступово відновлюються економічні зв’язки в середині Луганської та Донецької областей, хоча з точки зору “влади республік” вони можуть бути і “незаконними”.

Бізнес в Донбасі найбільш гостро відчуває недоліки розмежування, тому природним чином прагне до подолання цих бар’єрів. Це, звичайно, не може не стимулювати ревізію поглядів на доцільність існування “Л/ДНР”. Крім того, мале підприємництво в прифронтових зонах (наприклад, фермерство) для багатьох домогосподарств є способом виживання. Враховуючи, що, наприклад, для Станиці Луганської основним ринком збуту продукції невеликих господарств був Луганськ, можемо констатувати, що існування адміністративного бар’єру є перешкодою.

Спільне бажання закінчити війну, подібне соціально-економічне положення населення по обидві сторони створює велику кількість точок солідарності.

Таким чином, перед “керівництвом республік” постає суто менеджеріальна задача утримання контролю над населенням.

Закріплення негативної консолідації відбувається за допомогою смислів та символів, що протиставляються Україні. Прикладів безліч. Від героїзації “повстанців” та переформатування історичної пам’яті до демонізації українських політичних еліт, ЗСУ тощо. Красномовним прикладом є, зокрема, переконаність “депутата Народного совета ДНР” В. Русанова в тому, що Київ планує знищення “неугодного” населення Донбасу. Д. Пушилін вказує на “плани Києва по депортації населення Донбасу”. Ясно, що метою такого “вкиду” є накручування страху, загрози життю, що виходячи із елементарних законів існування соціальних груп, повинно консолідувати населення, з метою самозбереження.

Іншим механізмом формування негативної консолідації в ОРДЛО є закріплення в колективній пам’яті осіб, що в культурній системі України матимуть статус антагоністів. На відзначенні 5-річчя “Народної міліції ДНР” Д. Пушилін заявив: “в честь славного юбилея мной была поддержана инициатива командования Народной милиции об увековечении памяти Героев Донецкой Народной Республики путем присвоения ряду объектов социально-культурной сферы их имен”.

Така негативна консолідація спостерігається Україні в цілому. Часто вона стосується відношення до населення, що опинилось в “Л/ДНР”, хоча і раніше мала місце в Україні, грунтуючись на дискурсі “історичного україно-російського протистояння”.

Сьогодні негативна консолідація відбувається в дискурсі “зрада-перемога”, по лінії політичних розбіжностей. Найбільш важливим її наслідком є утруднення, а інколи і унеможливлення пошуку об’єднавчих цінностей, символів і смислів, які б дозволили стабілізувати систему на основі консолідації позитивної. Саме такі протиріччя, що виникають в середині країни (не без участі РФ) є слабким місцем “ментального фронту” України. Це надзвичайно важливо в контексті вироблення адекватних стратегій повернення територій.

Загалом, негативну консолідацію варто розглядати як технологію маніпулювання, з одного боку. З іншого – як важливий індикатор кризи соціальних відносин. З точки зору української влади, агресивне впровадження негативної консолідації в ОРДЛО є свідченням нестабільності квазідержавних утворень на цій території. Ця обставина відкриває перед Україною нові можливості впливу на внутрішню ситуацію в “Л/ДНР”.

Ковтун Олександр Сергійович, кандидат соціологічних наук, доцент кафедри психології та соціальної роботи, Хмельницький інститут соціальних технологій університету “Україна”