Битва під Берестечком. Художник А. Орльонов

Мирні ініціативи європейської дипломатії у справі припинення війни, розпочатої у 2014 році Російською Федерацією проти України, заслуговують на увагу. Разом з тим, вони потребують ретельного вивчення із врахуванням як реалій сучасного міжнародного життя, так і історичного досвіду наших предків у подібних ситуаціях. Адже, як казали древні: «Історія – учителька життя!»

То чого ж вчить нас історія європейської та вітчизняної дипломатії? Передусім покладатися на власні сили. Жодні іноземні посередники не зроблять за нас нашу роботу й не захистять сповна наші інтереси. Бо в кожного з них є власний інтерес, що не завжди співпадає з нашим. Тим більше, коли нам дісталася роль слабшої сторони конфлікту і ми з цим погодилися. Навіть добре знаючи, що укладення миру коштом слабшої сторони – поширена практика міжнародних відносин.

У цьому ми не раз і не два переконувалися на всіх історичних етапах української державності. Так,  у 1656 році в місті Вільно (нині – Вільнюс, Литовська Республіка) був  підписаний мирний договір між Московією і Польщею. Це сталося за активного посередництва Австрії, яка, остерігаючись Туреччини, поспішала переорієнтувати сили обох ворогуючих в той момент контрагентів на війну з турками.

Однак «жертовним цапом» австрійського посередництва насправді стала не Туреччина, а Військо Запорозьке – створена у 1648 році під проводом гетьмана Богдана Хмельницького козацька Держава українського народу на обох берегах р. Дніпро. Як зауважив видатний український історик і політик часів Української Держави 1918 – 1919 років В’ячеслав Липинський, московсько-польський Віленський мир перекреслював всі великі державні плани вищого воєнно-політичного керівництва України. Спрямована проти Польщі відома українсько-московська Переяславська угода 1654 року перетворювалася на фікцію: Москва ставала союзницею Польщі. Відповідно, об’єднання в козацькій державі всіх українських земель Речі Посполитої ставало не-мо-жли-вим. Польсько-московський союз спрямовувався проти нового союзника України – Швеції і таким чином ослаблював нашу державу. Всі зусилля воєнно-політичного керівництва України зі збереження і зміцнення незалежності були знівельовані новими союзниками, які, за двосторонньою згодою, поділили українські землі на сфери свого впливу. Німецьке (австрійське) посередництво у вирішенні воєнно-політичного конфлікту в Східній Європі ХVII ст. вартувало українцям національної держави.

Подібна історія трапилася через 55 років, коли у 1711 році московський цар Петро І зазнав поразки у битві з турками на берегах р. Прут у Бессарабії. Оточений турецькими військами, недавній переможець шведів під Полтавою принизливо просив миру, погоджуючись на будь-які умови, лиш би не опинитися у рабстві. На той час Туреччина перебувала у воєнно-політичному союзі зі Швецією та еміграційним урядом України.  Здавалося, настав час туркам повернути собі загарбаний московитами Азов, шведам – східне узбережжя Балтійського моря, українцям – свободу й незалежність України. Однак турецька сторона під час переговорів з московитами не зважала на інтереси союзників. Зокрема, статті Прутського мирного договору, які стосувалися України, були, на думку відомого українського історика і міністра закордонних справ Української Держави (1918) Дмитра Дорошенка, стилізовані дуже нечітко і кожна зі сторін трактувала їх по-своєму. Внаслідок цього українському еміграційному уряду так і не вдалося домогтися виведення російських окупаційних військ  із України. І хоч боротьба на дипломатичному полі тривала ще майже три десятиліття, всі зусилля українських патріотів винятково дипломатичним шляхом повернути свободу своєму народові й відновити незалежну козацьку державу виявилися марними.

Перша Світова війна знову вивела українське питання на міжнародний рівень. Перший мирний договір цієї війни був підписаний 9 лютого 1918 р. в Бресті (нині – на території Білорусі) представниками Української Народної Республіки і Центральних держав: Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. Це був перший у ХХ ст. міжнародно-правовий договірний акт, у якому однією зі сторін виступила українська держава. За її наполяганням мир був укладений без анексій і контрибуцій, згідно з принципом націй на самовизначення й утворення власних національних держав.

Окремий мирний договір із Центральними державами підписала 3 березня 1918 року в Бресті й Росія. Згідно з умовами договору, вона відмовлялася від свого суверенітету над Польщею, країнами Балтії, Фінляндією і Україною і зобов’язувалася не втручатися у їх внутрішні справи. Згідно зі ст. 6 цього договору, Росія зобов’язалася припинити війну з Україною, вивести з території УНР російські війська і «червону гвардію», припинити всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ УНР, негайно укласти мир з УНР. Однак ці міжнародні зобов’язання  Росія одразу й порушила: російську армію зі створених росіянами на території УНР всіляких «донецько-криворізьких республік» довелося українцям «вибивати» силою і за допомогою німецьких «миротворців».

Щоправда, у травні 1918 року в Києві розпочалися переговори про мир між представниками України і Росії. Та вже 31 липня 1918 року голова української делегації С.П. Шелухин у своїй доповідній записці Раді Міністрів заявив: «Уже спочатку мирних переговорів з російською делегацією виникли сумніви, чи справді більшовикам, при їх цілях і засобах ведення війни і взагалі при їх партійних завданнях, потрібен мир з Україною і чи справді вони хочуть встановити його. Аналіз фактів дає негативну відповідь». Зокрема, російська сторона намагалася уникнути фіксації того факту,  що українсько-російські переговори є переговорами про припинення стану війни й установлення мирних стосунків між двома рівноправними державами. Це послідовно випливало з концепції офіційної Москви, що війни між Україною і Росією як державами не було, а тривала лише боротьба різних політичних режимів в Україні (себто, націоналістичної київської Центральної Ради і харківського Центрального Виконавчого Комітету Совєтів України),  і російський радянський уряд змушений тепер вдаватися до врегулювання сусідських стосунків з Україною, з представниками теперішнього, фактично сущого в ній політичного ладу[1].

І як тут не згадати концепцію сучасної кремлівської пропаганди, що, мовляв, на Донбасі триває боротьба між «карателями київського режиму» («київською хунтою») і «ополченцями ДНР-ЛНР», а не російсько-українська війна! Росія, начебто, у бойових діях на Донбасі не бере участі. Вона, мовляв, лише захищає права російськомовного населення, і для належного забезпечення цих прав виступає за «федералізацію» України.

…На Київських мирних переговорах 1918 р. російська сторона, як і нині, теж подавала себе поборником ідеї федералізму. Однак не класичного, а невідомого досі в міжнародному праві федералізму, як аморфного об’єднання в якусь квазідержавну цілість «совєтів»: сільських, міських тощо. Але чи не звідти запозичені, що нав’язуються сучасній Україні, «децентралізація» і «федералізація»? Схоже, головною метою їх впровадження є зовсім не підвищення добробуту суб’єктів місцевого самоврядування, а знесилення, фрагментація держави Україна, доведення її до стану нездатності протистояти російській агресії.

Деструктивна позиція росіян і щодо майбутнього російсько-українського кордону. Українська сторона, викладаючи свій варіант лінії кордону, зважає на аргументи стратегічного, економічного і етнографічного характеру. Російська ж прагне всі спірні моменти усувати на свою користь, при цьому посилаючись на нібито волевиявлення місцевого населення тих територій, що захоплені російськими військами. Але ж цілком закономірне запитання: чи міжнародне право визнає результати плебісцитів, здійснених під контролем окупаційних військ? Однозначно – ні! Зрештою, жодних плебісцитів російська сторона і не організовувала. Ще й намагалася уникнути демаркації та делімітації російсько-українського сухопутного і морського державного кордону. Тобто, хоче бачити його «прозорим» тощо, бо ж державний кордон, як відомо, – один з атрибутів незалежної держави, в даному випадку України, з чим Росія насправді не змирилася із першого дня проголошенням нашої незалежності. І з того ж таки першого дня готувалася до її збройного повалення!

Відповідно, згідно з рішеннями ЦК РКП(б) і РНК РРФСР, у 1918 році в прикордонних із Україною районах РРСФСР і «нейтральній смузі» (нинішня «сіра зона»), за безпосередньої участі вищого військового командування РРФСР розпочалося формування т.зв. «Радянської армії України». У Положенні про таку армію було записано: «Радянська Українська армія входить складовою частиною до загальноросійської,.. Українська радянська армія постачається від центральних установ Російської Республіки,.. в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована Головнокомандуючому збройними силами Російської республіки». Практично  за схожим сценарієм будуються нинішні «корпуси» ДНР-ЛНР. Хтось зможе це заперечити?..

Тодішня російська армія, замаскована під «українську» з політичних мотивів, повинна була виконувати роль передового загону вторгнення. За нею до України мали увійти головні червоноармійські сили і «допомогти українським повстанцям».

До речі, в той же час російське посольство у Берліні готувало революцію (збройний заколот) у Німеччині з метою позбавити Україну німецької воєнної допомоги. Своєю чергою, так звана мирна делегація Російської Федерації у Києві  не так вела переговори, як готувала підпільну мережу, що повинна повалити український уряд. Хто вчив колись історію, той пам’ятає, що це називалося «експортом революції», а насправді – втручання росіян у справи сусідів і далеких «партнерів».

Зрозуміло, що Німеччина і Австро-Угорщина, опираючись на розміщені в Україні свої війська, могли натиснути на Росію і змусити її негайно виконати взяті згідно з Брестським мирним договором свої зобов’язання. Та не зробили цього, щоб не ослабити чи не привести до падіння більшовицького режиму. Тоді це не входило в їх плани. Ба більше, офіційний Берлін навіть стримував процес створення Збройних Сил України та українського військового Чорноморського флоту.  Коли ж порозуміння у цьому вдалося досягнути, то вже було пізно: внаслідок інспірованого Росією заколоту  впав імперський уряд Німеччини. Рада солдатських депутатів 1-го армійського корпусу німецьких «миротворців» уклала у Харкові договір із маріонетковим «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України» про спільну організацію пропускних пунктів, через які здійснювався «негласний перехід українських революційних військ через демаркаційну лінію» (лінію розмежування). А німцям довелося забиратися з України додому. На їх місце прийшли російські війська, захоплюючи українські села й міста, несучи на своїх багнетах українцям війну і страждання…

Таким чином,  висновок наступний: мирні ініціативи країн Заходу у справі врегулювання російсько-українського воєнно-політичного конфлікту не зважають на  інтереси України. Мотивам таких ініціатив як у минулому, так і нині підходять такі прикметники, як вузькоегоїстичні й далекі від ідеалів європейських «гуманістів». А тому, щоб не повторити колишніх помилок, українцям, слухаючи різноманітні миротворчі поради, слід покладатися лише на власні сили, передусім – на збройні. Відновлення зруйнованого на вимогу переможців у «холодній війні» бойового потенціалу Збройних Сил України, сил безпеки і оброни держави є першорядним завданням. Адже позиція переможця у війні є незрівнянно сильнішою за столом мирних переговорів від позиції переможеного. Тому будь-які поступки нинішньому агресору, чи будь-якій «п’ятій колоні» в Україні не можна вважати прийнятними.

Вивчаймо  й запам’ятовуймо історію! Щоб не повторювати вже колись допущених помилок! Бо цього разу історія вже не вибачить «ставання на одні й ті ж граблі».

[1] Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правному аспекті. – Мюнхен, 1971, с. 167

Михайло Флешар